- Глава 6 -

– Треба щось з цим робити! – цідить Юля, поки я намагаюсь відтерти брудні джинси серветками. Ми одразу пішли у вбиральню, щоб хоч трохи привести себе до ладу. 

– З чим? – питаю. 

– З Тарасовим! – випалює. – Цей мудак робить що хоче і ніхто його не може на місце поставити. 

– Юле, ти ж сама розумієш, що ми з тобою точно нічого не змінимо, – кажу. – Взагалі не впевнена, що хтось піде проти Тарасова. 

– А я знаю того, хто піде, – усміхається подруга. – Ігор Гудков. Якщо він дізнається правду, місця живого від Макса не залишить. 

– Але він не дізнається, – зупиняю її. – Ніколи. 

Весь запал подруги сходить нанівець. Вона теж розуміє, що нічого ми не зробимо. Цей світ нам не належить, а от таким як Тарасов – ще й як належить. 

Дзвенить дзвінок, тому йдемо до аудиторії. Мої джинси досі мокрі, але вже не такі брудні. Сьогодні ніхто не звертає на мене уваги, а все тому, що новина про смерть Насті відійшла на другий план. Всі вже встигли про це поговорити та забути. 

В житті саме так і є. Спочатку ми плачемо і ридаємо, бо втрачаємо дорогих людей, а потім починаємо забувати та відпускати. Звісно, не до кінця, але життя продовжується.

Після лекцій знову біжу на роботу. Дуже сподіваюся, що цей Ігор не заявиться сюди. Доводиться бігти швидко, тому що знову розпочинається дощ. 

В кафе багатолюдно, бо всі хочуть сховатися від дощу і випити чашку гарячої кави чи чаю. Відповідно, і роботи у мене більше. Та я не проти. Гості залишають гарні чайові й Ігоря не видно. Може, він таки дасть мені спокій? 

Тільки-но думаю про це, як двері кав’ярні відкриваються і заходить Ігор, але не один, а в компанії іншого чоловіка, якого я бачила на похороні Насті. 

Коли мій погляд зустрічається з поглядом Ігоря, мурахи біжать шкірою. Поки ці двоє йдуть до столика, я кілька разів глибоко вдихаю і видихаю. А тоді беру в руки меню і йду до них. 

– Доброго дня! – кажу стримано. – Мене звати Евеліна. Сьогодні я буду вас обслуговувати. Ось меню. Покличте мене, коли зробите вибір. 

– Ми вже зробили, – холодно відповідає Ігор. – Нам дві кави. Американо без молока. 

– Добре, – хочу забрати меню, але неочікувано його забирає друг Ігоря. 

– А я ще подивлюсь, – несподівано він усміхається мені. 

Стає ніяково, і я киваю. Просто не очікувала, що цей чоловік буде таким… хорошим. Він розглядає мене прискіпливо, а я ще більше ніяковію. 

З Ігорем він зовсім не схожий. Брат Насті брюнет, а цей – блондин з блакитними очима. Я б навіть сказала, повна протилежність Ігоря. 

Меню залишаю і йду до бару, щоб залишити замовлення. Поки чекаю на каву, краєм ока спостерігаю за цими двома. Вони розмовляють про щось, і Ігор знову чимось не задоволений. 

Коли несу каву до їхнього столика, знову починаю хвилюватися. Не знаю, чого чекати від Ігоря, саме тому напруга не спадає ні на секунду. 

– Ваша кава, – кажу і викладаю чашки на стіл. 

– А можна мені ще шматок вашого фірмового пирога? – питає блондин. – Сподіваюсь, він смачний.

– Дуже смачний, – усміхаюсь йому. – Я зараз принесу.

Він киває, а я прямую на кухню. Цей блондин мені подобається. Приємний такий. Забираю пиріг на кухні й знову повертаюся до столика. Поки йду, Ігор погляду з мене не зводить. Він усім своїм виглядом показує невдоволення, але я не розумію, в чому справа. Він сам сюди прийшов. Його ніхто не змушував. 

Залишаю пиріг і йду обслуговувати інші столики. Дощ за вікном тільки посилюється і на вулиці ні душі немає. 

Тепер треба сподіватися, що дощ закінчиться до кінця моєї зміни. Уявлення не маю, як буду додому діставатися. Я ж промокну і захворіти можу, а мені хворіти не можна. Треба працювати. 

Минає хвилин двадцять, і саме Ігор кличе мене до столу. Просить принести рахунок, і я роблю це. 

– Сподіваюсь, пиріг був смачний? – питаю у блондина. Він здався мені нормальним, тому вирішила спитати.

– Було дійсно смачно. Дякую, – усміхається.

– Перестань з нею фліртувати. Ми не для цього тут, – цідить невдоволено Ігор. 

– Ми просто розмовляємо. Не перебільшуй, – відповідає блондин. 

– Не забувай, хто вона. Якщо забув – можу нагадати! – Ігор дивиться на мене таким поглядом, наче це я вбила його сестру. Неприємні мурахи біжать шкірою, і я мовчки забираю брудний посуд, а коли повертаюсь, чоловіків вже немає, лише чек на столі та гроші. 

Рахую їх і розумію, що тут значно більше, ніж потрібно. Не розумію, чому дратуюсь. 

Цей Ігор вирішив нагадати, що я ніхто і працюю тут за копійки, але я не така, у мене теж є гордість. Несу на бар оплату за чеком, а решту ховаю собі в кишеню. Коли наступного разу Ігор прийде сюди, я ці гроші йому поверну. 

Моя зміна підходить до кінця, а от дощ продовжує періщити за вікнами. Додому не хочеться зовсім. От якби була можливість, я б залишилася тут на ніч. 

Коли ще Денис був з нами, я відчувала себе якось інакше. Впевненіше, чи що. А тепер вдома одна пустота і розчарування. Йдеш туди не для того, щоб рідних побачити, сил набратися, а щоб просто десь провести ніч.