- Глава 5.1 -

Йду по віник з совком і під прямим поглядом цього чоловіка прибираю усе. Приношу іншу склянку з водою і йду до барної стійки. Мене починає трусити в прямому сенсі цього слова. Не можу себе контролювати. 

Мій стан помічає Аня і відправляє мене в роздягальню, щоб заспокоїлася трохи. 

Я не знаю, з чого розпочався цей напад, все наче добре було. А зараз руки тремтять, на очі сльози навертаються. Сиджу в роздягальні хвилин десять і сподіваюсь, що той чоловік піде. Не буде чекати мого повернення. 

– Ти як? – до мене заглядає Аня.

– Краще, – кажу і сльози зі щік витираю. – Той гість уже пішов?

– Тільки що, – відповідає. – Неприємний такий тип. Гарний, а характер жахливий. І чому всі красені такі ідіоти?

– Не знаю, – усміхаюсь.

Думаю, що він більше не буде повертатися, тому йду в зал і прибираю чашку зі столу, де він сидів. Тільки от там на мене чекає сюрприз. Він залишив візитку. 

Беру її в руку і читаю, що там написано: “Гудков Ігор Олексійович” і номер телефону. 

Отже, його Ігор звати… Не розумію лише, навіщо мені його візитка. Він думає, що я буду телефонувати? Оце вже ні. Викидаю її у смітник і продовжую працювати. 

Тепер, коли його немає в кафе, відчуваю себе значно краще. До кінця зміни все проходить добре. Переодягнувшись, йду додому. На вулиці прохолодно. Здається, скоро буде дощ. Йду вздовж дороги й відчуття таке, що за мною хтось слідкує. Оглядаюся, але нікого не видно. Здається, у мене розпочинається параноя. 

Коли наближаюсь до будинку дивлюсь у свої вікна. Там горить світло. Піднімаюсь на поверх і відкриваю двері. На диво, у квартирі тихо. Мама гримає посудом на кухні, а тата, швидше за все, ще немає. 

– Привіт! – вітаюсь з нею. – Як справи?

– Вечерю готую, – відповідає. – А в тебе як справи? 

– Як завжди, – кажу. –  Де тато?

– Ще не було. Можливо, сьогодні у друзів своїх залишиться. 

– Коли він буде шукати роботу? – питаю. – Потрібно відпрацьовувати гроші. Треба Дениса рятувати. 

– Як? – злиться мама. – Як ти будеш його рятувати? Денис взяв всю провину на себе. 

– І що? Ми можемо знайти хорошого адвоката. Можливо, термін буде меншим. Ти не розумієш?

– Це ти не розумієш, – мама хапається руками за стільницю і дивиться кудись в стіну. Лиш би не на мене. – У нас немає грошей на адвоката! 

– А все чому? – гиркаю. – Через батька, котрого ти не можеш прогнати з нашого дому!

– Це і його дім теж! – знову стоїть на своєму. 

– Прекрасно! – фиркаю. – Коли він його програє, всі будемо на вулиці жити! 

Говорити з мамою немає сенсу. Вона тримається за батька з останніх сил, наче він її рятівне коло, але не розуміє, що насправді він тягне її на дно. 

Я йду у свою кімнату, зачиняюсь зсередини та вимикаю світло. Лягаю поверх ковдри й чую, як у вікно б’ють краплини дощу. Я думаю про Дениса. Як він там. Чи не страшно йому зараз… 

Як тільки мої думки переносять мене трохи вперед, я уявляю Дениса у в’язниці – і шкіра одразу вкривається сиротами. Він не має все це переживати. Це не його провина. 

А найгірше те, що я знаю правду. Знаю хто має зараз сидіти у в’язниці, і не можу нічого сказати. 

Мама має рацію. Ми не зможемо врятувати Дениса. Він понесе покарання, а скільки це буде – навіть думати боюсь. 

Зранку прокидаюсь раніше будильника, тому що дощ періщить у вікна. Сідаю, протираю обличчя руками і йду в душ. Мама вже на кухні, займається сніданком, а я п’ю лише каву і ми не розмовляємо. 

Вона мене не чує, а я втомилася повторювати, що так, як вона вчиняє, не треба робити. 

Їду в універ, і коли виходжу з переповненого автобуса, бачу біля входу Юлю. Поспішаю до неї, але несподівано поруч проноситься знайомий Mercedes, і мене з ніг до голови обливає брудною водою з калюжі. 

Студенти, що проходили повз, починають реготати, а я дивлюсь на мокрі джинси й уявляю, як лопають всі чотири колеса автомобіля. Клятий Тарасов вважає, що йому можна все. 

Дуже шкода, що насправді так і є. Поки він ганяє на новенькій тачці, мій брат помирає у в’язниці.