- Глава 5 -

В аудиторії на мене практично не звертають уваги. Якщо на кожному кроці не кричати, що мій брат – вбивця, то вже завтра ніхто і не згадає про це. 

На перерві йдемо на вулицю, щоб посидіти в тіні дерев подалі від інших студентів, але я зовсім не очікую, що до нас прийде сам Максим Тарасов.

– Поговоримо? – дивиться на мене, а я не знаю, що відповісти. Була б моя воля, трималася б від нього подалі, але розумію, що Макс хоче про Дениса поговорити. 

– Юле, залиш нас на хвилинку, – кажу подрузі.

– Ти впевнена? – питає. 

– Все буде добре, – усміхаюсь їй, хоча сама у це не вірю зовсім. 

Юля повертається назад в університет, а Максим сідає на її місце. Закидає ногу на ногу, а я чомусь концентрую погляд на його білосніжних кросах. 

– Чого ти хочеш? – питаю стримано.

– Прилетів брат Насті. Стрьомний тип, – говорить. – Він може шукати правду. Евеліно, ти ж розумієш, що правду дізнатися він не повинен?

Максим нахиляється до мене і в очі дивиться. Цей хлопець викликає у мене лише відразу. Такий гарний зверху і гнилий всередині. 

– Можеш не хвилюватися, – відповідаю. – Він переконаний, що за кермом був Денис. І тепер братові загрожує небезпека. 

– А чого ти хотіла? Гроші треба відпрацьовувати, – фиркає Максим. – Твій брат буде робити це у в’язниці. А ти триматимеш рота на замку, якщо не хочеш, щоб я гроші забрав назад. У тебе ж їх уже немає, правда? Чим тоді розраховуватися будеш?

Максим торкається мого волосся, а я з останніх сил стримуюсь, щоб не вдарити його по руці. Це надто жалюгідне відчуття – коли ти нічого не можеш зробити, тому що у цьому світі всім правлять гроші. 

Максим встає і, перед тим як піти, підморгує мені. Я ж дивлюсь йому вслід і дуже хочу відмотати час назад. До того дня, коли стався весь той жах. Щоб зупинити Дениса. Не дати сісти в ту автівку. 

Я повертаюсь в аудиторію і тихо розповідаю все Юлі. У неї точно таке саме ставлення до Макса, як у мене. Ми вважаємо його мерзотником. 

Після лекцій йду на роботу. Сьогодні я як ніколи щаслива, що не треба йти одразу додому. Там нічого хорошого мене не чекає. Мама теж в садочку, а тато вдома заправляє, або десь з друзями своїми на лавці.

До вечора гостей в закладі не багато. Сьогодні понеділок і гарна погода. Всі гуляють на вулиці. Я прибираю з чергового столика, який нещодавно залишили гості, і чую, як за спиною дзвенить дзвінок, сповіщаючи про нових гостей. 

Не оглядаючись, піднімаю тацю, щоб віднести сміття на кухню, і зустрічаюсь поглядом з синіми очима брата Насті… Він стоїть дуже близько до мене і буравить поглядом. Я ж навіть не сумніваюсь, що прийшов він не просто так. В це кафе такі як він не ходять обідати. Отже, він знав, що я тут працюю.

Хочу його обійти, але несподівано він починає говорити. Тембр його голосу звучить так, наче цей чоловік зібрався когось вбивати.

– Обслужиш мене? – цідить.

– Біля бару є вільна офіціантка, – кажу стримано. – Сідайте, де вам зручно. Зараз вона підійде. 

– Я хочу, щоб ти це зробила, – заявляє. – Ти ж не хочеш, щоб я пішов незадоволений, а ти отримала поганий відгук?

– Зараз підійду, – ціджу крізь зуби й швидко йду в коридор. Викидаю сміття і кілька секунд маю на те, щоб перевести подих. Треба бути готовою до того, що цей чоловік потріпає мені нерви. Я впевнена, що саме для цього він сюди й прийшов. 

Беру меню на барі і йду до нього. Ставлю на стіл і хочу піти, але не встигаю.

– Я вже готовий зробити замовлення, – заявляє. – Еспресо і воду. 

– Хвилинку, – кажу і знову до бару прямую. Віддаю замовлення і чекаю, поки кава готується. 

Брат покійної Насті тим часом розслаблено відкидається на спинку дивана і на мене витріщається. 

– Це хто? Ти його знаєш? – питає моя напарниця на сьогодні Аня. 

– Ні, – кажу. 

– Тоді чому він так на тебе витріщається? – дивується.

– Не знаю, – забираю каву і воду та несу все до столу. Викладаю перед ним і знову хочу піти, але цього разу він йде далі. Штовхає склянку з водою долонею, і та падає на підлогу і розбивається. 

– Хто таких криворуких в офіціантки бере? – цідить. – Прибери!

Як же мені корить вилити цю каву йому на голову, але я не можу цього зробити. Мені потрібна робота, і я маю тримати емоції під контролем. Цей чоловік може знущатися з мене скільки завгодно, але мою силу волі він не похитне.

Йду по віник з совком і під прямим поглядом цього чоловіка прибираю усе. Приношу іншу склянку з водою і йду до барної стійки. Мене починає трусити в прямому сенсі цього слова. Не можу себе контролювати. 

Мій стан помічає Аня і відправляє мене в роздягальню, щоб заспокоїлася трохи. 

Я не знаю, з чого розпочався цей напад, все наче добре було. А зараз руки тремтять, на очі сльози навертаються. Сиджу в роздягальні хвилин десять і сподіваюсь, що той чоловік піде. Не буде чекати мого повернення. 

– Ти як? – до мене заглядає Аня.