- Глава 4.2 -

Евеліна

– Цей тип божевільний! – цідить Юля, поливаючи мою здерту до крові долоню водою. Ми купили води в магазині по дорозі з кладовища і сіли на лавку в парку. 

– Мені здається, що він її брат. А ще він знає, хто я, – шепочу.

 – І що? – злиться Юля. – Ти ж не винна у тому, що сталося! Він не має права так з тобою вчиняти!

– Має, – кажу. – Він думає, що мій брат вбив його сестру. 

Мені боляче. Я не знаю, що тепер робити. Я боюсь за Дениса. Якщо цей чоловік виконає свої погрози, мій брат сяде надовго. Сяде за те, чого не робив, а мій батько буде і далі пити й зовсім скоро ми залишимось без квартири. 

– Я піду додому. Хочу відпочити, – кажу і встаю з лавки. 

– Думаєш, що вийде? – питає Юля. Вона знає про мого батька і маму. Знає, як важко мені живеться, але нічим не може допомогти. 

Йду додому пішки, щоб трохи потягнути час. Здогадуюсь, що там відпочити не вийде, але сидіти на лавці до самого вечора також не варіант. 

Відкриваю двері квартири, переступаю поріг і чую регіт та крики з кухні. Схоже, тато щось святкує, і це при тому, що його син у в’язниці зараз через його гріхи. 

Емоції переповнюють, тому йду одразу туди та бачу двох чоловіків з нашого двору. Таких же безробітних, як і мій батько. Вони п’ють, курять. І виглядає все це просто жахливо. 

– Що тут відбувається? – питаю у батька, котрий встиг добряче набратися. 

– Нічого такого. Просто відпочиваємо, – заявляє тато, а я в цей момент таку сильну неприязнь до нього відчуваю. Не розумію, як мама може продовжувати з ним жити. Він же мерзотник. – А ти чого так одяглася? Хтось помер? 

– Кого пом’янути треба? – питає його п’яний друг і починає реготати. 

Я не можу на це дивитися. Просто не вистачає сил. 

Залишаю кухню і йду в спальню. Мама там. Лежить на ліжку, поклавши долоню на лоба. Я знаю, що вона також не в захваті від усього цього, але боїться зробити крок.

– Скільки ще це буде тривати? – питаю сердито. – Його син у в’язниці, а він п’є!

– Сьогодні востаннє, – шепоче мама. – Олег пообіцяв, що від завтра наше життя зміниться.

– І ти йому віриш? – фиркаю. – Звучить як щось фантастичне. 

Мама нічого не відповідає. Знаю, що не вірить, тішить себе цими марними ілюзіями щасливого життя. 

Залишаю її одну і йду у свою кімнату. Замикаюсь на ключ зсередини та лягаю на ліжко. Переглядаю в телефоні новини про похорон Насті й серед фото знаходжу те, де добре видно її брата. 

Я досі пам’ятаю його холодні очі й такий же голос. Цей чоловік добряче мене налякав. Навіть думати не хочу, що буде далі. Я впевнена, що це була не остання наша зустріч. 

Навіть не знаю як, але мені вдається заснути під крики та сміх непрошених гостей. Прокидаюсь лише наступного ранку і, ще не знайшовши на кухню, здогадуюсь, що мене там чекає. Повний безлад.

Тато і не подумав, що варто було б поприбирати. Він пішов спати й залишив брудний посуд та порожні пляшки просто на столі.

Хочу випити кави та піти в універ, але тоді це доведеться робити мамі, а вона також на роботу поспішає. Поки кипить чайник, збираю пляшки у мішок для сміття і мию посуд. Встигаю ще й підмести, а от помити підлогу не виходить. Запізнююсь.

П’ю каву, хапаю свою сумку і залишаю квартиру. Ще й мішок зі сміттям в іншій руці. 

Я не бачила зранку ні маму, ні тата. Якщо чесно, то так навіть краще. Про що мені з ними говорити? Вони не чують, і це дуже неприємно. 

– Ти як? – питає Юля, коли біля універу зустрічаємось. 

– Так собі, – кажу чесно. 

Ми з Юлею разом помічаємо, як на парковці з’являється новенький блискучий Mercedes. Навіть не дивуюсь, коли бачу, кому він належить. Максим Тарасов виходить з водійського місця, а його друг з пасажирського. 

Мені дивно від того, як швидко вирішуються проблеми у багатих людей. Когось купити, когось продати. Розбити машину і наступного дня купити нову…

– Оце так… – протягує Юля. – Ось так і живемо. 

– Це точно, – зітхаю. 

Беру подругу за руку, і ми йдемо всередину. Саме там помічаємо невеликий меморіал пам’яті Насті. Свічки поряд з її фото, живі квіти. Я завмираю і знову не можу дихати. 

Якось до цього моменту я не думала про те, що буде в університеті. Як інші студенти будуть відноситись до мене після того, як дізнаються, що мій брат вбив Настю. 

– Тобі не соромно тут стояти? – невдоволено питає незнайома мені дівчина. Мабуть, вона знала Настю.

– Я…

– Твій брат – вбивця! – випалює на весь коридор. – Краще забирайся звідси, якщо не хочеш проблем!

Я повертаю голову і бачу багато студентів. Усі вони дивляться на мене. Комусь байдуже, а хтось як ця дівчина показує своє незадоволення. 

– Давай підемо, – Юля хапає мене за руку, а я концентрую погляд на Максові. Він теж тут. Стоїть трохи далі й на мене дивиться у відповідь.