- Глава 3.2 -

Наступного ранку п’ю каву і збираюсь на похорон. Мами сьогодні не видно. Вчора я теж її не бачила. Уникає мене, щоб знову не обговорювати важливі теми. 

Батька також вчора не бачила, а сьогодні він спить і навіть не думає прокидатися. Ну звісно, куди йому поспішати? Він все одно не працює. 

Знаходжу в гардеробі чорну спідницю і таку ж футболку. Одягаюсь, а волосся збираю у хвіст. Чесно кажучи, дуже хвилююсь зараз, але відступати не буду. Якщо вирішила їхати – то поїду. 

Зустрічаємось з Юлею на зупинці й автобусом їдемо до будинку Печалі. Саме там буде відбуватися прощання з Настею. Йдемо з іншими людьми до входу, і Юля тримає мою руку у своїй. 

Всередині дуже багато людей та квітів. Плач матері дівчини викликає мороз по шкірі. Вона стоїть, схилившись над труною, і гладить доньку по щоках. Батько дівчини стоїть поруч, опустивши голову. Він теж плаче, але робить це мовчки. 

Також тут той самий високий блондин, що був на місці аварії. Його очі мокрі від сліз і він не зводить погляду з Насті. Мені важко дихати тут. Я стою посеред натовпу і не можу поворухнутися. 

Та найбільше мене вбиває те, що Максим Тарасов стоїть неподалік труни в компанії того самого хлопця, що був з ними в машині тоді. Він не плаче. Мені здається, що Максим тільки і чекає моменту, коли все це закінчиться і він зможе поїхати додому, або ще кудись. 

Взагалі не розумію, як йому совість дозволяє бути тут! Він вбивця! Через нього загинула ця дівчина!

– Пробачте, – чую хриплий чоловічий голос, коли хтось штовхає мене в плече. До труни пробирається високий чоловік з темним кольором волосся та з величезним букетом білих троянд у руках. 

Він кладе квіти в ноги Насті, а сам міцно обіймає маму дівчини, і вона плаче ще голосніше. Мені не видно обличчя цього чоловіка. Він постійно стоїть до мене спиною, але чомусь зараз мій погляд прикутий саме до нього. 

Відпустивши маму Насті він обіймає батька. Вони стоять так кілька секунд, а потім той чоловік тисне руку блондина. 

В якийсь момент він розвертається, і я починаю розуміти, хто це. Схожість з Настею видно неозброєним оком. Тільки волосся у неї світле, а у нього темніше. Він її брат…

Його брови нахмурені, а губи стиснуті в тонку лінію. Він оглядає холодним поглядом всіх присутніх і в якийсь момент зупиняється на мені. Стає страшно. Я реально відчуваю страх. Він хмуриться ще більше, а я розумію, що він знає, хто я. 

– Виходимо, – говорить Юля і тягне мене назад. Йдемо до виходу, тому що скоро труну будуть везти на кладовище. 

Нам вдається загубитися серед величезної кількості людей, але я все одно не можу викреслити з пам’яті погляд того чоловіка. 

– Це був брат Насті? – питаю у Юлі, коли йдемо на кладовище. Ми практично в самому кінці зараз, щоб не привертати зайвої уваги. 

– Хто? – замислюється Юля. – Отой, що з квітами прийшов? Вони схожі. Гарний такий.

Так, він дійсно гарний, але разом з тим і страшний. Не в плані зовнішності. Тут все ідеально. Його погляд. Вираз обличчя. Ось що лякає. 

Коли приходимо на кладовище, труну якраз опускають в землю. Брат Насті тримає маму за плечі, а я не можу стримати сльози. Вона так ридає зараз. Мені здається, що ця жінка готова стрибнути вслід за донькою у цю яму. 

– Як все це жахливо, – шепоче Юля біля мого вуха. – А Тарасов стоїть, наче ні до чого. 

І це правда. Максим навіть сльозу не пустив, хоча Настя була його дівчиною. 

Люди починають розходитись, і ми йдемо. Залишаємо територію кладовища, коли абсолютно несподівано хтось хапає мене за руку. Не встигаю опам’ятатися, а вже стою дуже близько до того самого чоловіка зі страшним поглядом. Братом Насті.

– Якого біса ти припхалася сюди?! – цідить. 

– Я не… 

– Думаєш, твої сльози повернуть мою сестру з того світу? – він так сильно стискає мою руку, що боляче стає, але зараз я думаю не про біль, а про те, що на нас всі витріщаються. – Не повернуть! А твій брат буде гнити у в’язниці до кінця своїх днів! Я про це подбаю. 

Він відпускає мене і при цьому ще й штовхає. Не втримавшись на ногах, падаю у траву, а рукою зачіпаю каміння і відчуваю, як здираю долоні до крові.

– Елю! – Юля присідає поряд і допомагає мені встати. Брат Насті навіть не оглядається і прямує назад на кладовище. А от Максим Тарасов зі своїм другом стоять неподалік, і вони точно бачили цю сцену.

Дивлюсь на Максима, а він на мене. Кілька секунд ще стоїть, а потім просто розвертається і йде. 

– Божевільний! – цідить Юля, коли встаю на ноги. – Ти як?

– Нормально, – шепочу, а серце мало не вистрибує з грудей.

Найгірше те, що я не можу винити у чомусь цього чоловіка. Сьогодні він втратив сестру і має повне право лютувати. Він впевнений, що я сестра вбивці.

Тепер мені страшно за життя Дениса. Цей чоловік може зробити його життя у в’язниці нестерпним. І моє теж. Але про це поки що думати не хочу.