- Глава 3 -

Далі їдемо мовчки. Я не знаю, про що можна говорити, коли голова забита думками. Я думаю про все, але нічого нормального в голову не приходить. Думки погані. Виходу не видно. 

– Залишиш свій номер? – питає Кирило, коли автомобіль зупиняється біля мого під’їзду. 

– Навіщо? – здивовано дивлюсь на нього.

– Можливо, будуть новини щодо твого брата, – пояснює. 

Вирішую дати номер, адже буде непогано мати зв’язок з людиною, котра точно в курсі усіх подій. Подякувавши Кирилу, залишаю автомобіль і йду в будинок. Піднімаюсь сходами та відкриваю двері. 

Треба поговорити з мамою. Мабуть, Денис має рацію – треба, щоб вона залишила батька. Він не зупиниться і принесе нам чергові проблеми.

– Ну що там? – в коридор виходить мама і нетерпляче дивиться на мене. 

– Тато де? – питаю. 

– Не знаю. Він ще зранку не повертався, – хмуриться. – А що?

– Ходімо на кухню, – йду першою і сідаю за стіл. Розповідаю все, що дізналася від Дениса, і мене трохи дивує те, що мама здивованою не виглядає. Вона опускає погляд і витирає серветкою очі. 

– Ти знала? – швидко розумію, в чому справа. 

– Вчора він мені сказав, – відповідає. – Я сподівалася, що батько сам вирішить цю проблему і не буде вплутувати ні тебе, ні Дениса. 

– Але він вплутав, – кажу сердито. – Мамо, Денис хоче, щоб ти його вигнала. Батько не зміниться, а ми можемо залишитися на вулиці.

– А як же гроші від тих людей? – питає. – Цією суми достатньо, щоб погасити борг?

– Я не знаю, – ціджу. – Зараз гроші хвилюють мене найменше. Денис може сісти у в’язницю! Сісти за те, чого не робив!

– І що ти пропонуєш? – мама теж кричить. – Якщо Денис розкаже правду, то ми залишимось без квартири! Кому від цього стане краще? 

Я не можу зрозуміти, що з моїми батьками не так. Невже ця квартира варта того, щоб Денис сів у в’язницю? Нехай батько гроші шукає! Він це все заколотив! Але ж ні, він буде продовжувати пити та грати, а його син страждатиме за ґратами! 

Я хочу знайти батька і поговорити з ним. Виходжу в коридор, але шукати його не доводиться. Тато приходить сам і, коли бачить мене, завмирає в коридорі. 

– Ти брав гроші у Тарасова? – питаю схвильовано.

– Так, – сухо відповідає. – Я погасив кредит. Квартиру ніхто не забере. 

– Це не ти погасив кредит! – злюсь. – Це все завдяки Денису! Якого біса ти граєш в азартні ігри? Може, краще на роботу піти? 

– Не вчи мене як жити! – батько також починає кричати. – Це була помилка. Я все розумію. Більше цього не буде!

– А більше і не треба, – кажу. – Твій син у в’язниці через тебе!

Я розумію, що говорити з ним немає сенсу. Мама теж непробивна. Вона так давно не живе нормально. Тягне все на собі, але тата не відпускає. Тримається за того, хто тягне її на дно. 

Залишаю квартиру, а тоді й будинок. Йду до Юлі, щоб поговорити. Просто не можу мовчати, коли зсередини розриває. А так хоч подруга мене вислухає. 

– Це жесть, Елю, – випалює Юля. Ми сидимо на лавці біля її під’їзду і в подруги реально шок. – Я не знаю, що сказати.

– Я теж, – зітхаю. – Найгірше те, що тато нічого не усвідомив. Мама вперто гне свою лінію, Тарасов не відповість за те, що зробив, а мій Денис буде сидіти у в’язниці. 

– От якби твій батько не взяв ті гроші, був би шанс витягнути Дена, а так… Кожен виконав свою частину угоди, – розмірковує Юля. – Максим купив свою свободу, а Ден буде сидіти через тата-ідіота. Пробач, Елю, але я тільки так можу говорити. 

– Я розумію, – шепочу. – Завтра, мабуть, буде похорон Насті. Підеш зі мною?

– Ти впевнена, що варто туди йти? – напружується Юля. – Все-таки тепер для цих людей ти сестра вбивці. 

– Не думаю, що вони знають, хто я, – шепочу. – Але піти треба. Навіть якщо за кермом був не Денис, я хочу піти попрощатися з Настею. Вона була хорошою дівчиною. 

– Я піду з тобою, – відповідає Юля. – Не хочу відпускати саму. Скажеш, коли та о котрій годині. 

– Звісно.

Новини щодо похорону з’являються на офіційній сторінці університету під вечір. Похорон дійсно завтра і я збираюсь піти. Байдуже, що там буде на мене чекати. Денис був в тій автівці з Настею. Вона загинула, а він вижив. Тепер потрібно провести її в останню дорогу.

Наступного ранку п’ю каву і збираюсь на похорон. Мами сьогодні не видно. Вчора я теж її не бачила. Уникає мене, щоб знову не обговорювати важливі теми. 

Батька також вчора не бачила, а сьогодні він спить і навіть не думає прокидатися. Ну звісно, куди йому поспішати? Він все одно не працює. 

Знаходжу в гардеробі чорну спідницю і таку ж футболку. Одягаюсь, а волосся збираю у хвіст. Чесно кажучи, дуже хвилююсь зараз, але відступати не буду. Якщо вирішила їхати – то поїду. 

Зустрічаємось з Юлею на зупинці й автобусом їдемо до будинку Печалі. Саме там буде відбуватися прощання з Настею. Йдемо з іншими людьми до входу, і Юля тримає мою руку у своїй.