- Глава 2.2 -

Я таки збираюсь і їду у відділок. Насправді цим мав би займатися тато, але йому не до цього зараз. Мама поривалася поїхати зі мною, але я її зупинила. Не думаю, що їй варто бачити Дениса в такому стані. 

Коли заходжу у відділок, шкіра вкривається неприємними мурахами. Йду до реєстратури й питаю, де можна знайти Дениса. Виявляється, що йому заборонено бачитися з родичами, і цей факт сильно вибиває мене з колії. 

Вже збираюсь залишити відділок ні з чим, але бачу того самого поліцейського, що забирав його сюди й швидко йду до нього. 

– Доброго дня! – кажу і тільки зараз помічаю, що він вже не в формі. Мабуть, закінчив роботу на сьогодні. 

– Привіт! – він уважно мене розглядає. – Сестра того хлопця, що аварію спричинив? 

– Я Евеліна, – кажу. – Ви можете мені допомогти? Той чоловік з реєстратури говорить, що Денису заборонено бачитися з родичами. 

– Насправді так і є, – киває і замислюється. Цьому чоловікові на вигляд років тридцять. У нього коротке темне волосся і блакитні очі. – Я спробую допомогти. Почекай тут. 

Він повертається назад, а я не можу повірити, що можна щось змінити. Поки чекаю, здається, що хвилини тягнуться цілу вічність. А коли той поліцейський повертається, не вірю, що щось може з цього вийти.

– У тебе п’ять хвилин, – несподівано випалює. – Ходімо. 

Чоловік бере мене за руку і тягне за собою. Я не заперечую, адже на все готова, лиш би Дениса побачити. 

Ми заходимо в кабінет, але тут нікого немає. Дивлюсь на чоловіка, і саме в цей момент в кабінет заходить Денис. Не втримавшись, йду до нього і міцно обіймаю. Мені байдуже, що там було між нами вчора, але він мій брат і я дуже його люблю. 

– Я вас залишу, – поліцейський йде до дверей, і вже через мить ми удвох залишаємось. 

– У нас мало часу, – кажу. – Поясни, чому всі кажуть, що ти був з кермом. Я ж знаю, що це не так.

– Я мав це зробити. Сказати так, – видихає і в очі мені не дивиться. – Елю, у нас великі проблеми з грошима, а Макс пообіцяв допомогти, якщо я скажу, що був за кермом. 

– Що? – у мене зникає дар мови. Я не чекала такого. – Я не розумію.

– Деякий час тато грає в азартні ігри. Я кілька днів тому дізнався про це, – пояснює.  – Він програв велику суму, і тепер ці люди хочуть забрати нашу квартиру. 

– Чому ти мені нічого не сказав? – шепочу.

– Тому що хотів сам розібратися, – каже, таки поглянувши на мене. – Макс був п’яним за кермом. Його світить великий термін. А я тверезий. Взяв його провину на себе і буду відповідати. 

– Не буде цього! Не бери у нього гроші! Ми придумаємо щось! – хапаю Дениса за плечі й мало не плачу. У мене в голові вся ця інформація не хоче вкладатися. 

– Вже пізно, – видихає. – Сьогодні гроші мали відвезти батькові, а він тим людям їх віддасть. Елю, у вас залишиться квартира, а я вийду з в’язниці через деякий час.

– Усі будуть вважати тебе вбивцею! – ціджу. 

– Зате ви не будете жити на вулиці, – втомлено усміхається. – Елю, попроси маму розлучитися з батьком. Нічого хорошого він не зробить. Я впевнений, що він буде грати далі, а я більше не зможу допомогти.

І тут я не витримую. Починаю ревіти, а Денис мене обіймає. Він дуже сильний. Тільки зараз я це розумію. Не кожен зможе піти на таку жертву, а він зміг. 

Нам не дають більше часу. Приходить інший поліцейський і забирає Дениса. Я ж продовжую ревіти та зі сльозами на очах залишаю відділок.

– Твій брат зізнався? – чую голос того самого поліцейського, що допоміг, і бачу, як він наближається. – Ти плачеш, тому що він зізнався? 

– Ні. Причина інша, – шепочу. – Дякую, що допоміг. Я не знаю твого імені.

– Кирило, – подає мені руку, і я її приймаю. Тисне обережно і відпускає. – Давай підвезу тебе. 

– Не варто. Ти й так допоміг, – кажу. 

– Це моя робота, – усміхається привітно. – Ходімо, Евеліно. Я дійсно хочу тебе підвезти. 

Вагаюсь ще кілька секунд, а тоді погоджуюсь. Йду за Кирилом до його автомобіля, і коли наближаємось до білої Audi, він відкриває для мене двері. Це дуже приємно. 

– Можеш сказати, що тепер чекає на мого брата? – питаю, коли автомобіль рушає. 

– Зараз йде розслідування. Далі суд і в’язниця, – відповідає. – По закону у нього буде адвокат, але… твій брат зізнався, що був за кермом, перевищив швидкість і не впорався з керуванням. 

– Який це термін? – питаю схвильовано.

– Не можу сказати, – замислюється. – Все вирішить суд.