- Глава 2 -

Денису накладають пов’язку і відпускають. Він виходить з автівки й сам мене обіймає. Я про це не прошу. Так і стоїмо, а на фоні лунають крики матері Насті. У мене мороз по шкірі від цього. Я навіть в страшному сні не могла уявити нічого такого.

– Що сталося? – дивлюсь на Дениса, коли він мене відпускає. – Де Тарасов? 

– Його тут не було, – заявляє Денис, а я розгублено на нього дивлюсь. 

– Як не було? Це ж його автомобіль, – випалюю.

– Він дав його мені. Покататись, – Денис ховає від мене очі, тому що бреше. Я тільки не розумію чому… 

– Зажди! – виставляю перед собою руку. – Ти хочеш сказати, що сам був за кермом? 

Денис мовчить, а тоді киває головою. В цей момент мій світ руйнується. Я розумію, що це може означати. Не розумію лише, чому Денис вигороджує Тарасова. Я впевнена, що за кермом був саме Максим. 

– Дене, це ж не правда, – видихаю. – Ти не міг…

– Пробачте, та ваш брат має поїхати з нами, – поруч з’являється той самий поліцейський, а я розгублено на нього дивлюсь.

– За кермом був не він! – кричу, коли Дениса ведуть до поліцейської машини. – Це не його автомобіль!

– Коли ми прибули на виклик, ваш брат знаходився біля автомобіля. Більше нікого не було. Він сам зізнався, що був за кермом, – пояснює поліцейський. 

Я все одно нічого не розумію. Дивлюсь на брата, якого саджають в автомобіль, і нічого не розумію. Не може бути такого, щоб Тарасов віддав Денису не тільки свій автомобіль, але й дівчину. У мене в голові нічого не складається.

Тим часом Дениса забирають у відділок, а я продовжую стояти на місці аварії та бачу, як саме в цей час бідну Настю дістають з автомобіля. І знову крики її мами та батька. Я не хочу думати про те, що Денис дійсно може бути винуватцем аварії. Якщо це так, то смерть цієї дівчини на його руках. 

Я знову викликаю таксі і їду додому. Та коли виходжу біля будинку, заходити всередину не поспішаю. Я маю подумати як бути далі. Що робити з братом? 

Потрібен адвокат, щоб врятувати Дениса. Тільки я не знаю, де взяти гроші, щоб оплатити його послуги. Треба зранку їхати у відділок та ще раз поговорити з братом. Я все ще не вірю, що дійсно він був за кермом. Це неможливо. Невже Тарасов змусив його взяти провину на себе? 

Додому повертаюсь на початку четвертої ранку. Голова тріщить і спати не хочеться. Тільки-но заплющу очі, бачу Настю і чую крики її батьків. Це таке велике горе. Я навіть не уявляю, як вони переживуть цю втрату. А ще боюсь навіть думати, що буде, якщо Дениса визнають винним. 

Не знаю, на скільки часу вдається заснути, але прокидаюсь рано. Ще й сьомої немає, а з кухні вже доносяться крики батьків. Накриваюсь подушкою, щоб відгородитися від них, але згадую все жахіття цієї ночі й різко сідаю. 

На жаль, все це мені не наснилося, і тепер треба щось з цим робити.

Одягаюсь швидко і йду на кухню. Мама знову кричить на тата за його постійні п’янки, а він виправдовує це тим, що просто втомився.

– У мене погані новини, – кажу, з’явившись на порозі. Я не хочу травмувати маму. Їй і так важко зараз, але мовчати про те, що сталося, також не можу. 

– З Денисом щось? – мама блідне. – Він не ночував вдома.

– Денис в поліції, – видихаю і розповідаю все, що сталося за цю ніч. Мама сідає за стіл і забуває про суп, що кипить на плиті, а тато підозріло мовчить. Жодного слова від нього. 

– Що тепер буде? Навіщо він взяв на себе провину? – питає мама і сльози рушником витирає. 

– Я не знаю, – шепочу. – Поїду до нього. Спробую зустрітися. Може, він пояснить щось.

– Та дівчина померла. Його можуть посадити за ґрати, – схлипує мама. 

– Ще нічого не відомо! – вперше подає голос тато. Він встає, здається, хоче щось сказати, але… знову замовкає. Кілька хвилин – і гримають двері. Думаю, він пішов заливати горе алкоголем.

Я таки збираюсь і їду у відділок. Насправді цим мав би займатися тато, але йому не до цього зараз. Мама поривалася поїхати зі мною, але я її зупинила. Не думаю, що їй варто бачити Дениса в такому стані. 

Коли заходжу у відділок, шкіра вкривається неприємними мурахами. Йду до реєстратури й питаю, де можна знайти Дениса. Виявляється, що йому заборонено бачитися з родичами, і цей факт сильно вибиває мене з колії. 

Вже збираюсь залишити відділок ні з чим, але бачу того самого поліцейського, що забирав його сюди й швидко йду до нього. 

– Доброго дня! – кажу і тільки зараз помічаю, що він вже не в формі. Мабуть, закінчив роботу на сьогодні. 

– Привіт! – він уважно мене розглядає. – Сестра того хлопця, що аварію спричинив? 

– Я Евеліна, – кажу. – Ви можете мені допомогти? Той чоловік з реєстратури говорить, що Денису заборонено бачитися з родичами. 

– Насправді так і є, – киває і замислюється. Цьому чоловікові на вигляд років тридцять. У нього коротке темне волосся і блакитні очі. – Я спробую допомогти. Почекай тут. 

Він повертається назад, а я не можу повірити, що можна щось змінити. Поки чекаю, здається, що хвилини тягнуться цілу вічність. А коли той поліцейський повертається, не вірю, що щось може з цього вийти.