- Глава 1.2 -

Повернувшись у нашу звичайну трикімнатну квартиру, я переступаю поріг й одразу шукаю взуття брата на підлозі. Його немає.

На кухні чути гримання посудом, отже, мама знову не в гуморі. І я знаю причину. Поки йду коридором, заглядаю у їхню спальню і бачу тата. Він спить на ліжку, навіть не роздягнувшись. Знову напився. 

Вдихаю глибоко, тому що в горлі з’являється грудка. Не можу зрозуміти, що не так з чоловіками в нашій родині!

– Привіт! – зупиняюсь у дверях кухні та бачу, як мама поспіхом витирає сльози. Схоже, знову був скандал, але нічого не змінилося. Тато пішов спати, а мама плакати.

– Привіт, люба, – натягнуто мені усміхається. – Я розігрію суп.

– Не треба, – сідаю за стіл. – Хіба що чаю. 

Мама киває і вмикає чайник. Поки той закипає, сідає навпроти мене. Мені дуже її шкода. Я пам’ятаю, як добре ми жили колись. Хоч і не багато, але батьки не сварилися і ми з Денисом відчували себе щасливими. 

Я не розумію, чому все пішло шкереберть. Так, у нас проблеми з грошима, але ж тато може піти на роботу. Хоча б охоронцем. Але він і слухати не хоче. Йому і так все подобається. 

– Де Денис? – питає мама. – Я не можу до нього додзвонитися. 

– Він не відповідає, – злюсь. – Знову поїхав кудись з тими мажорами. 

– Мені це не подобається, – мама хмурить брови. – Краще б роботу якусь знайшов. Чому ти можеш працювати, а він ні?

– Він в пошуку, – хмикаю зовсім не весело. Насправді я теж цього не розумію. Денис точно так само, як і тато, має одну відповідь – ще нічого не знайшов, а я розумію, що вони й не намагаються щось шукати. 

Допивши чай, йду у свою кімнату. Беру чистий одяг і в душ. Довго стою під струменем води, щоб хоч трохи змити з себе всю втому. Очі практично закриваються, тому вимикаю воду, одягаюсь і спати. 

Лягаю під ковдру і знову згадую про Дениса. Він не повернувся і не передзвонив. Вирішую ще раз набрати перед тим, як лягти спати. Все-таки сподіваюсь, що він відповість.

Довго слухаю гудки та починаю втрачати надію. В останню мить, коли заношу палець над червоною кнопкою, на тому кінці чується голос і відраховується час на екрані.

– Дене, де ти? – притискаю телефон до вуха.

– Я з поліції, – чоловічий голос не належить Денису. Я різко сідаю і сон як рукою знімає. Розумію, що не дарма було погане передчуття. – Хлопець, якому ви телефонуєте, потрапив в аварію.

– Що? – кричу і швидко затуляю рота рукою. Не хочу лякати маму. 

– Якщо можете, приїдьте на вулицю Франка. Пасажирів якраз передають медикам, – продовжує, а я тільки киваю й тоді згадую, що поліцейський мене не бачить. 

Обіцяю скоро бути й швидко одягаюся. На годиннику практично перша ночі. Сподіваюсь, що мама спить вже. Тихенько йду в коридор, взуваю кросівки й, прикривши двері, біжу сходами вниз. 

Доводиться викликати таксі, тому що потрібна мені вулиця доволі далеко. Сідаю в салон і, поки їдемо, витираю спітнілі долоні об джинси. 

Серце ось-ось вистрибне з грудей. Я не знаю, чого чекати. Мені так страшно, що вдихнути не можу, а уява підкидає жахливі кадри з наслідками аварії. 

– Що там таке? – здивовано питає водій, а я виглядаю з-за сидіння. Бачу багато поліції, швидких, і всі ці люди метушаться біля понівеченої автівки Тарасова. 

Залишаю гроші водієві, а сама покидаю салон. Біжу туди та відчуваю, як очі наповнюються слізьми. Я бачу, що автомобіль врізався в дерево, але весь удар припав на місце, де сидів пасажир. Я пам’ятаю, що туди сідала Настя, але… все ж мого помінятися…

– Вам сюди не можна! – чую невдоволений голос поліцейського і повертаю до нього голову.

– В тій машині був мій брат. Де він? – питаю схвильовано.

– Ім’я брата? – хмуриться.

– Денис. Пилипов, – додаю. 

Я так боюсь почути щось жахливе. Знову дивлюсь на автомобіль і тільки зараз помічаю, як з салону стирчить біляве пасмо волосся. Мені не видно більше нічого, але приходить розуміння, що там Настя…

– Йдіть за мною, – говорить поліцейський і прямує кудись, а я за ним.

– Хтось загинув? – питаю захекано.

– Дівчина, що сиділа на пасажирському, – відповідає, а я з кроку збиваюсь.

Все-таки це Настя…

Мені так шкода її. Але зараз треба дізнатися як Денис. Автівка сильно понівечена, і всі, хто в ній були, точно постраждали. 

– Він тут, – говорить чоловік і відкриває мені вид на брата. Денис сидить в кареті швидкої допомоги й лікар забинтовує йому руку. 

Я бачу, що брат весь у порізах та крові, але живий та при свідомості. Схлипую і прикриваю рота рукою. 

– Пробач, – винно протягує, а я сама готова його вбити зараз. 

Хочу щось відповісти, але не встигаю. Бачу, як неподалік зупиняється чорний позашляховик і з нього мало не на ходу вистрибують чоловік і жінка. За ними ще один молодий чоловік. Всі вони біжать до понівеченої автівки – і на всю вулицю розносяться крики. Їхні крики.