- Глава 1 -

– Куди ти так поспішаєш? – питаю у брата, коли він починає швидко збирати свої речі з парти.

– У мене зустріч, – усміхається мені. – Важлива.

– Ти знову підеш до Тарасова? – злюсь. – Дене, він тобі не друг!

– А хто друг? – хмурить брови. – Я хочу досягнути чогось більшого у цьому житті, а Макс обіцяв допомогти. Не злись, Елю. Все буде добре.

Денис обіймає мене на прощання і швидко біжить до виходу з аудиторії. Мій погляд торкається його потріпаного рюкзака – і так прикро стає. 

Я розумію брата. Він прагне чогось кращого в цьому житті, але мені здається, що дружба з мажором до добра не доведе. Максим – погана людина. Він хизується своїми статками. Катається на шалено дорогій автівці, а мій брат як той песик бігає за ним. 

– Що сталося? – питає моя подруга Юля, коли залишаю аудиторію і зустрічаю її в коридорі. Ми домовилися випити разом кави та потеревенити перед моєю роботою. 

– Знову Денис, – зітхаю. – Помчав до Тарасова. 

– Він прагне кращого життя, – розмірковує Юля, поки йдемо до виходу. – Ми не можемо казати, що це погано.

– Я не кажу, що це погано. Погано те, що Денис зв’язався не з тією людиною. Максим Тарасов – поганий. 

Ми зупиняємось на сходах і спостерігаємо за тим, як сам Максим – високий, широкоплечий блондин веде до автомобіля свою дівчину Настю. Вона теж з багатої родини та відповідає йому по статусу. Хоча мені, якщо чесно, не зрозуміло, чому вона – така гарна і насправді хороша, зустрічається з цим типом. Їй треба кращого хлопця. Та це лише моя думка. 

Макс навіть двері для неї не відкриває. Це робить Денис, і вона усміхається йому. Сам Максим сідає за кермо, Настя спереду – поруч з ним, а Денис і ще один хлопець, якого я не знаю – позаду. Починає лунати голосна музика, і машина зі свистом зривається з місця і покидає парковку.

– Їм весело, бачиш? – питає Юля. 

– Бачу, – шепочу. – В тому-то й проблема. У мене нехороше передчуття. 

Мабуть, я себе накручую. Може в тому, що Денис дружить з мажорами, немає нічого поганого. Він розумний хлопець. Думаю, не буде робити щось погане, знаючи, що за це може бути відповідальність.

Щоб трохи відволіктись, йду з Юлею в кафе випити кави. Далі мене чекає зміна в кафе, де я працюю не перший рік. Мені підходить те, що можна працювати після навчання і колектив тут хороший. 

Поки бігаю поміж столиків, усміхаючись гостям, постійно думаю про Дениса. Не відпускає мене ця ситуація, що б я не робила. 

Ми з братом – двійнята. Завжди нерозлучними були. Я відчуваю його дуже сильно, точно так само, як і він мене. Ми народилися у звичайній родині. Мама працює вихователькою в садочку, а тато на заводі раніше працював. Я не можу сказати, що живемо ми бідно, але до того самого Тарасова нам ще дуже далеко. 

Кілька років тому тато сильно захворів, і нам довелося продати автомобіль, щоб його вилікувати. Було дуже складно, але ми впоралися. Та останнім часом я почала помічати, що з татом знову щось відбувається. Він може прийти додому п’яним, хоча до цього ніколи не пив. Весь час проводить зі своїми друзями на вулиці й ніяк не може, чи то не хоче, знайти собі роботу, тому що з заводу довелося піти через хворобу. 

До самого вечора не вдається навіть сісти. Сьогодні п’ятниця і гостей у кафе дуже багато. Закінчення робочого дня чекаю дуже сильно ще й тому, що попереду два вихідних. 

Коли ж нарешті робочий день закінчується, я мало не біжу в роздягальню. Знімаю фартух і дивлюсь у дзеркало на своє виснажене обличчя. Темні кола навколо очей, світлі пасма вибились з пучка. 

Виглядаю жахливо, але все одно тримаюсь, тому що знаю – нічого кращого поки що чекати не варто. От коли закінчу універ, зможу знайти іншу роботу. Я спеціально обрала юридичний факультет, щоб з часом знайти гарну роботу. А поки що тільки так.

Залишаю кафе, коли на вулиці майже темно. Зараз трохи по десятій і людей на вулицях дуже багато. Всі гуляють, відпочивають, а я мрію про душ і м’яке ліжечко. 

Сідаю в автобус, що їде до мого будинку і набираю Дениса. Дуже сподіваюсь, що він вже вдома, але брат не поспішає здіймати слухавку. І це дуже мене злить. 

Невже він не розуміє, що я хвилююсь? Невже досі з цим Тарасовим?

Нам таки доведеться серйозно поговорити, коли він повернеться додому. Мене все це просто дістало.

Повернувшись у нашу звичайну трикімнатну квартиру, я переступаю поріг й одразу шукаю взуття брата на підлозі. Його немає.

На кухні чути гримання посудом, отже, мама знову не в гуморі. І я знаю причину. Поки йду коридором, заглядаю у їхню спальню і бачу тата. Він спить на ліжку, навіть не роздягнувшись. Знову напився. 

Вдихаю глибоко, тому що в горлі з’являється грудка. Не можу зрозуміти, що не так з чоловіками в нашій родині!

– Привіт! – зупиняюсь у дверях кухні та бачу, як мама поспіхом витирає сльози. Схоже, знову був скандал, але нічого не змінилося. Тато пішов спати, а мама плакати.

– Привіт, люба, – натягнуто мені усміхається. – Я розігрію суп.

– Не треба, – сідаю за стіл. – Хіба що чаю.