Розділ 5

Тім

Ми з хлопцями попрощалися на перехресті, і я вирушив у бік дому. Я жив усього за п'ять хвилин від школи, що просто не могло не тішити.

Йшов, закинувши рюкзак на плече. У світлій парадній сорочці все одно було якось жарко – сонце сьогодні пекло по-справжньому, тож я мружився, вдивляючись удалину.

Навіть сам не помітив, як швидко дійшов. Вдома я одразу ж зіштовхнувся з батьком – він якраз роззувався в передпокої й збирався йти до вітальні. Схоже, ми повернулися майже одночасно.

– О, привіт! Ну як там у школі? – усміхнувся він.

– Та все як зазвичай, нудьга, – сказав я, скидаючи рюкзак на підлогу. Потім заберу. – Ти чого такий задоволений?

– Та я ж тобі казав: ми з Вірою все-таки наважилися з'їхатися. Вона переїжджає до нас.

– А... – тільки й зміг видавити я.

– Ти чого? – насупився батько, запустивши пальці у волосся.

– Та ні, просто... моїй свободі, схоже, настав кінець. Почне мене тепер контролювати.

– Та не буде вона тебе контролювати, у неї своя донька є.

– Ну так, – видихнув я. Чув про це раніше, але якось забув. – Стоп... Так вона що, з донькою переїде?

От цього мені ще не вистачало!

– Так, – кивнув батько. – Не залишати ж дівчину саму. А взагалі, я думаю, ви подружитеся. Тим паче ви одного віку, їй теж сімнадцять.

Ну, це вже цікавіше. Сподіваюся, вона не якась занудна заучка. Якщо переїде симпатична «сестричка», то це ще можна пережити.

Тітку Віру я знав непогано, а от із її донькою якось так і не познайомився. Ну, у принципі, байдуже. Хоча, бляха, нам тепер жити під одним дахом...

– У холодильнику сам собі щось поїсти знайдеш, – кинув батько наостанок. – А я піду, у мене ще справи.

Я подався до себе в кімнату, швидко перевдягнувся, а потім рушив на кухню – перевірити, чим там можна перекусити. У результаті просто біля відчиненого холодильника з'їв холодну відбивну, закусив усе це сиром і запив вишневим соком. Неймовірна комбінація.

За пів години у двері постукали. От чорт... Незручно, що в нас перед будинком немає нормального паркану: город далі у дворі, а сам вихід просто на вулицю. Кого це ще принесло?

На порозі стояла Аліса. У короткій спідниці, волосся заплетене у дві охайні косички. Вона зухвало жувала жуйку й з усмішкою розглядала мене.

– Прийшла нагадати, що сьогодні вечірка, – заявила вона. – Я, мабуть, уже скоро піду.

– А, ще це... – відмахнувся я й неохоче пропустив її. – Ну так, звісно. Я теж майже готовий.

– Ти ж взагалі не збирався йти!

– Ну так... мені нашої компанії й у звичайний день вистачає, – усміхнувся я, а потім притиснув її за талію до себе й впився в її губи поцілунком.

Аліса миттєво забула, про що взагалі говорила, і з задоволенням відповіла, обіймаючи мене за шию. Я цілував її чисто рефлекторно. Просто звик.

Здається, ми навіть не були в офіційних стосунках – так, випадково замутили. Ну а що? Вона – популярна дівчина, я теж мав авторитет у школі. Отак якось усе й вийшло, ніби подібні люди просто зобов'язані бути разом.

Хоча інколи я й сам не розумів, чого хочу насправді. З нею було весело, прикольно... і, мабуть, на цьому все.

Я злегка відсторонився:

– Телефон візьму, і підемо на вечірку.

– Чекаю, – гмикнула вона. – Сподіваюся, там буде хоч щось цікаве.