Розділ 4

– Доню, ти ж розумієш, що ми з Віктором уже давно разом... – зайшла здалеку мама.

– Ви хочете одружитися? – насупилася я.

Вони якось розгублено перезирнулися. Невже не вгадала?

– Ну, може, і це також, – гмикнув Віктор. – Насправді ми з твоєю мамою хотіли б з'їхатися й жити разом.

Я якось невизначено хитнула головою:

– А як же я?

– І ти з нами, звісно, – підхопила мама. – Наша квартира все-таки замала, а от у Віті будинок просто величезний. Будемо жити однією великою родиною.

Я закусила губу. Цього мені тільки не вистачало. Я неохоче кивнула, бо розуміла, що вибору в мене все одно немає, вони все вирішили за мене.

– Якраз зі своїм сином познайомлю, – усміхнувся Віктор. – Ви наче одного віку. Думаю, навіть знайомі по школі.

– Ой, це вже потім познайомиш, – шепнула йому мама, злегка штовхнувши ліктем. – Хай для них це буде сюрпризом.

– Мабуть. А зараз мені вже час, – підвівся Віктор. – Ти поки поживи з цією думкою, а днями, думаю, можете вже збирати речі й переїжджати.

Мама пішла його проводжати. Поки вони прощалися в коридорі, у мене всередині все стиснулося, а серце забилося частіше. Господи, я була не готова до переїзду! Усе це так неочікувано, в мене тільки-но розпочався найскладніший рік, мені взагалі зараз не до цього.

А тут треба звикати до чужого будинку, де я навіть розслабитися не зможу... Ще й цей його син. Я важко видихнула.

Мама повернулася до кімнати, побачила моє обличчя й спробувала заспокоїти:

– Та не хвилюйся ти так, звикнеш! Ти ж до Віті вже давно звикла, він так часто у нас буває, вже як свій.

– Я розумію... – зітхнула я.

– І ти для нього вже як донька. Упевнена, все буде добре. Треба просто спробувати, ти швидко освоїшся.

– А якщо я не хочу?

– Ну, поки нічого сказати не можу, – відмахнулася мама. – Тобі ще немає вісімнадцяти, тож ти маєш жити з нами. А от далі вже буде видно. Усе, ходімо на кухню, буду тебе годувати.

Спочатку я пішла до себе в кімнату: повісила в шафу шкільну форму, перевдяглася в домашні штани й просту футболку. Розпустила волосся й зібрала у звичайний пучок. Після цього попленталася на кухню, хоча ні апетиту, ні настрою не було. Я й так хвилювалася через навчання та НМТ, а тут ще й цей переїзд.

На кухні мама вже накладала мені в тарілку гарячі макарони з котлетою. Дістала пару маринованих огірочків із банки й поставила все переді мною. Виглядало й справді апетитно, тож я витерла руки й узяла виделку.

– Що там у школі? – з інтересом запитала мама, спершись на підвіконня. – Вас же об'єднали? Усе нормально, з однокласниками ладнаєш?

– Звісно, – кивнула я.

Ну, як «звісно»... Не з усіма, з кимось ми взагалі не спілкувалися, але загалом у нас був цілком дружній клас.

Невдовзі мама пішла до себе, а я залишилася на кухні. Мабуть, це правильно, що ми переїжджаємо. Мама ж теж заслуговує бути щасливою.

Мій батько жив у цьому ж місті. Ми з ним інколи бачилися й непогано спілкувалися, але в нього давно була нова сім'я. З мамою в них свого часу просто не склалося.

Що мене завжди дивувало – вони навіть змогли залишитися друзями після розлучення. Буває ж таке: просто почуття минули, от і все. І якщо в мами все настільки серйозно з Віктором, мабуть, мені варто просто прийняти це й підтримати її.