Розділ 3

– А взагалі... мені здається, що нам усе-таки варто було піти на цю вечірку, – раптом мовила Вероніка, ритмічно цокаючи підборами по тротуару.

Ми йшли під руку в бік будинку. Вона жила недалеко від школи, тож ми майже завжди поверталися разом, а потім я йшла до себе.

– Ой, ні, компанія максимально сумнівна, – одразу ж заперечила я. – Тим паче ми там ні з ким майже не спілкуємося. А цим бовдурам і без нас буде весело.

– Ну, можливо, – зітхнула Вероніка. – Просто мені теж хочеться хоч інколи насолоджуватися молодістю! Гуляти, тусуватися, мутити з хлопцями...

– І ти сподівалася, що на цій тусі когось собі знайдеш?

– Все може бути.

Чути це від неї було якось дико. Ми з Веронікою ніколи не мітили в еліту школи, не спілкувалися з найкрутішими хлопцями й дівчатами – були скоріше середнячками. На щастя, нас ніхто й не чіпав. Ми завжди трималися нейтралітету, і мене це більш ніж влаштовувало.

А от подруга, здається, намірилася знайти собі пригод на одну м'яку точку. Зважаючи на тусовки цієї компанії, там вічно були якісь дурнуваті жарти, жорстокі розіграші та бійки, які потім руйнували людям репутацію.

Невдовзі ми дійшли до під'їзду Ніки, попрощалися, і я попленталася далі. До мого будинку залишалося йти від сили хвилин п'ять.

Ми з мамою жили в невеличкій квартирі. Зайшовши всередину, я з полегшенням роззулася, закинула ключі на тумбочку й рушила до вітальні, на ходу стягуючи рюкзак.

– Ой, люба, ти вже вдома! Ну як перший навчальний день? – усміхнулася мама.

Вона сиділа на дивані з чашкою. Її коротке русяве волосся було недбало зібране у хвостик, пара пасом вибилася на обличчя. Мама взагалі мала дуже молодий і крутий вигляд.

– Та нормально, – сказала я й перевела погляд на її чоловіка, який сидів поруч.

– Привіт, школярко! Як справи? – тепло усміхнувся Віктор.

Він був у світлій сорочці та простих джинсах, темне волосся недбало зачесане назад. Чорт, мені інколи здавалося, що в молодості він був тим ще бешкетником. Зате зараз – справжній кавалер: ввічливий, культурний, маму буквально на руках носив. Та й зі мною завжди ладнав, постійно приносив якісь смаколики.

Вони зустрічалися вже кілька місяців. Перший час намагалися все приховувати, хоча я від самого початку була не проти – Віктор мені справді подобався. Але десь у глибині душі все одно сидів острах: а що буде, якщо їхні стосунки зайдуть занадто далеко?

І, здається, боялася недарма. Атмосфера в кімнаті стояла якась дивна, та й обличчя в обох були занадто напруженими. Я вже зібралася швиденько збігти до себе в кімнату, як раптом мама подала голос:

– Слухай, Єво... Ми тут хотіли з тобою поговорити.

Чорт. Я навіть боюся уявити, що вони там встигли придумати.