Частина 5

Вересень місяць пролетів настільки непомітно, що я навіть не помітила, наскільки я почала звикати до свого класу. На щастя з тим хлопцем я пересікалася рідко. Але від знайомих почула, що він ніби як з якоїсь родини, яка тримає невеличке підприємство за містечком. А ще його батьки є спонсором школи. Виявляється він тут не один такий. Просто батькам легше вітдати своїх дітей в гіршу школу, де на всі примхи закривають очі.

Тому день змагань почався непомітно. В школу я зібралась швидко, оскільки уроки сьогодні скасували. 

В автобусі був шалений гамір, кожен говорив про змагання, але до позитивної обставини, наш клас не відносився. Вони скоса зиркали один на одного. Всі як і раніше були поділені на дві групи. В нашу команду не хватало чимало людей.

Тому майже всі втратили шанс на перемогу, звісно ж окрім нашої "любої" старости.

Та розпиналась на всі боки, кажучи "ми завалимо їх, у паралелі й шансу не буде". Тільки мені здавалося навпаки, що завалять нас. І приїхавши на наш шкільний стадіон, я в цьому переконалася.

Як тільки ми вийшли з автобуса, як нас зустріли наші суперники, які своєю командою стояли біля входу. Майже всі в їх команді були хлопці, більша частина з яких  у два рази більша моїх однокласників. І всього лиш три дівчини, які зустрівши мій погляд скорчили мармизу і відвернулись, показуючи, що "їм не приємна така компанія". Вони дирявили нас поглядом, єхидно посміхаючись. Один з них навіть крикнув "лузери" в наш бік.

Я вже хотіла було йти, як раптом по моїй спині пробігся холодок. Ноги підкосилися, а голова почала крутитись.

Причиною цього був, погляд, доволі знайомий, який заставляв провалитися крізь землю. Він належав тому самому хлопцю якого я здибала ще в перший день школи, того кого я "відправила за російським кораблем" не стадіоні, і того від кого я втікала після кожного разу як бачила в коридорі. Ходили слухи, що він досі хоче мене провчити перед усіма.

Він дивився лише на мене не відводячи погляду, свердлив своїми чорними як вугілля очима. Здавалося що він зараз пожирає мене разом зі своїми думками. Мало того, він ще й з паралельного класу! А це значить що він з команди противника.

Мій клас пройшов мовчки, і лише староста щось крикнула А класу, через що, вони ще більше засміялися як коні. Раптом один з них нахилився до того "самого" хлопця.

— Слухай чувак, а це не та дівчина яка тобі вже двоє разів дорогу перейшла.

— Три..

— Що, серйозно? Коли встигла?

Інший повернув до його голову і хижо посміхнувся.

— Тільки що..

На стадіоні було куча народу. Кожна команда стояла разом, у своїй формі.

В нас вона виявилась світло зелена, через що настрій погіршився ще гірше.

— Це піжама, а не форма! — викрикнув хтось із хлопців, а дівчата підтримали.

Слова були правдиві. Шорти які на комусь висіли як  на коноплі, в інших були в обтяжку. Футболки які були до колін так само звисали, через що команда виглядала безглуздо.

Звісно ж людині яка придумувала, і принесла цю форму, такі заявки не сподобалися. І не важко здогадатись хто ж це був! Ну звичайно ж Діана! Староста нашого класу. Вона не вдоволено пирхнула, і повернулася в бік команди.

— А що вам не подобається? Взагалі то я цю форму всі вихідні шила для кожного..

Вона затихла не договоривши. Поруч пройшли наші однокласники які не брали участь. Побачивши прикид своїх друзів вони голосно розреготалися, а Оксана задихаючись від сміху назвала нас "орангутангами в майках", через що, майже вся команда показало їй середнього пальця.

Однокласники пішли займати місця, а нас покликали, тому, що змагання розпочалися. 

Першими змагався одинадцятий клас. А проти Б.

Кожному обох паралельних класів давалася година для змагань. Звісно вони могли закінчитися швидше, якщо хтось з команд переможе раніше таймера.

Змагання були такі:

Біг 100, 500, та 700 метрів. Метання на дистанції. Дві естафети. А коронною грою були доганялки.

Ось розпочалася та сама остання, від якої в основному залежав результат, тому всі притихли і почали спостерігати за діями одинадцятикласників. 

Ось уже підходить тренер в центр поля, і до нього виходить з кожної команди хлопець "напевне лідери", тиснуть руки, і тренер вправно підкидає якусь монетку в гору, і так само вправно ловить її та показує лідерам. Через секунду в хлопця з 11-Б класу з'являється посмішка і він прямує до своєї команди.

Через 5 хвилин почались змагання. По ходу гри було видно що команда Б класу в яких була чорна пов'язка на руці, доганяє А клас, та намагається зірвати пов'язку "червоного" кольору.

Задача 11-А полягала захищати свого лідера, і не дати зірвати з нього пов'язку. А завданням Б класу, було впіймати лідера противників за 30 хвилин, або зірвати пов'язки усіх учасників. 

Вже за хвилини трибуна заревіла від захвату, дехто підтримував А клас, інші Б. Хлопці кричали, інші свистіли. Тренера кожної команди, щось голосно говорили та бралися за голови.

Змагання йшло не довго, дівчат зловили в перші хвилини, і ті звпищавши як миші роздратовано пішли в бік трибуни, а за десять хвилин впав і сам староста А класу, від чого пов'язка повільно полетіла на траву. 

Після цього весь 11-Б радісно закричали на весь стадіон, і почали збігатися до купи обнімаючи один одного. Команда противника відчайдушно впала на землю.

Після того як обидві команди пішли, одна радісна, друга пригнічена, пролунав дзвін, закликаючи нові команди. Наступними були ми.