Надія

60 Глава «Казка»

Женя

— І навіщо ти мене із собою потягнула, Емі?

— Щоб ти прогулялася.

Я подивилася на неё, але було таке відчуття, що так і хочеться закотити очі.

— Ми були на природі, — сказала я, щоб вона відчула, як це абсурдно звучить.

— Щоб ти носила замість мене покупки.

З кожним словом мої очі ставали все круглішими.

— Ти серйозно? — піднімаючи брови, спитала я піднімаючи м'яч, який несла в пакеті.

— Цілком.

— Я в житті більше на це не погоджуся.

— Подивимося.

— Ти мені погрожуєш? — звузивши очі, спитала я.

— Просто кажу, щоб ти не сподівалася здихатися мене так просто.

— Я...

— Почекай мене тут хвилинку, я тільки зайду в цей відділ.

— Добре.

Емі зайшла в швейний відділ з тканинами.

Я чекала деякий час і зрозуміла, що це буде нескоро, тож пішла в книжковий відділ. Почала роздивлятися книжки.

М-м-м, іноді я любила зависати в книгарнях, особливо якщо можна було іще й сісти десь за столик у куточку і почитати спокійно нову книгу.

Проходячи повз стелажі, я зачепилася оком за книжки з казками. Згадала, як Ваня просив розказати йому якусь казку, а я не змогла нічого придумати, а казок у мене не було.

Я стала їх перебирати і зацікавилася однією. На обкладинці красувалася дівчинка в плащі, яка наче ховає щось під ним, але промені звідти пробиваються і в нічному лісі були досить помітні.

Мені сподобалося, візьму. Всередині прокинувся мій читун, який любить гарні обкладинки, і потер ручками.

«Женю, ти купуєш це точно для Вані?» — спитав мій реаліст, посміюючись.

Так і захотілося йому показати язика.

«Ми будемо читати разом», — подумки відповіла йому. «Шах і мат...» — присвоїла собі перемогу я.

Іще я прихопила два романи. Почитаю, коли буде час. Нарешті я поповню свою красиву книжкову полицю, яку собі зробила.

Я ж тепер займаюся деревом з дядьком Петьою.

Коли Ян мені сказав більше трьох місяців тому, що оплатив мені навчання в дяді Петі, я не хотіла це приймати, але він наполягав.

І я погодилася, і почала вчитися, а з часом дядя Петя запропонував мені працювати з ним, тому що він не дуже встигає, бо вже літній.

І я, недовго думаючи, звільнилася з кафе, в якому працювала, і почала робити те, про що мріяла все життя.

Я згадала, як Настя в останній день зловила мене, коли я переодягалася, подякувала за все і розповіла, що вони почали зустрічатися з Костею. Я її привітала.

Я не зізналася, що помітила це раніше. Ну, було важко не помітити її щасливе обличчя і іще їхні переглядання з Костею, і те, як вони разом ішли додому, думаючи, що їх ніхто не бачить.

І я вже місяць як працюю в дяді Петі. Допомагаю йому і тим самим вчуся. Він дуже хороший чоловік.
Завжди підкаже мені щось і навіть дозволяє іноді брати власні замовлення, і навіть дозволяє Вані іноді допомагати мені.

Ну, а Ян завжди тримається поруч і частіше робить нам щось із електрикою, тобто якісь світлячки або лампочки цікаві.

Обожнюю, коли вони там зі мною. Ваня ставить багато запитань і радіє так щиро, а Ян із своєю чесністю, компліментами і дбайливим ставленням...

Губи самі розійшлися в посмішці. Я так прив'язалася до них за весь час, що іноді мене це дуже лякає, але я не можу ігнорувати, яка я з ними щаслива...

— Пакетик потрібен? — промовила до мене мила дівчина в окулярах на касі.

— Так, будь ласка.

— Дякую, що зайшли до нас. Будемо раді бачити вас знову.

— Дякую вам.

Я не встигла вийти, як почула якісь голоси. Вийшовши з магазину, я оглянулася в різні боки і помітила Емі, яка стояла з Ілоною.

Я згадала, як вона лізла до Яна, і прямо захотілося піти в інший бік, щоб не зустрічатися з нею.

Але я не могла залишити Емі. Хоч вона мене й нервувала сьогодні, але ж одна справа — коли я їй щось скажу гостро, а інша — дозволяти якимось там Ілонам ображати її.

Я попрямувала в їхній бік, і коли залишалося пару кроків, Емі вже була повернулася до мене, як Ілона схватила її за зап'ястя, де в неї була пов'язана бандана, і смикнула до себе.

— Ми іще не договорили, істеричко малолітня...

Я підійшла як робот і перехопила руку Ілони, яка стискала хвору руку Емі. Я стисла її, не контролюючи силу. Ілона скривилася і відпустила Емі.

— Ти дурепа, мені боляче!

Я не відпустила, а стисла сильніше, підходячи впритул до неї.

— Їй також боляче, але ти чомусь вирішила, що тобі можна хапати її, — промовила я з важко стримуваною злістю.

— Відпусти...

— Женю, пусти її, — промовила Емі, торкаючись моєї руки. Я подивилась на неї і побачила сльози в її очах. Це було наче обухом по голові, я оговталася і подивилася на Ілону.

— Раджу тобі більше не підходити до неї, не кажучи вже про те, щоб торкатися. Ти зрозуміла?

— Зрозуміла, тільки відпусти!

Я штовхнула її руку від себе, відпускаючи.

— Не попадайся мені більше на очі.

Вона посміхнулась так неприємно, потираючи руку.

— То ти не така тиха, як показувала минулого разу.

— Я дійсно тиха, поки не чіпають моє, — холодно зауважила я. — І іще — не пробуй іще раз перевірити, яка я. Наступного разу я можу не стриматися...

— А Ян знає, яка ти неконтрольована грубіянка?

— От зараз я йому і розкажу...

Вона заозиралася.

— Його тут немає. Можеш не шукати.

— То як ти розкажеш?