58 Глава «Пробач...»

— Женю...

— Я не хочу говорити про це. Мене не потрібно заспокоювати чи ще щось. Це у минулому, і тепер уже не важливо.

«Ти тепер брешеш йому чи собі?» — спитав мій реаліст.

Ян подивився на мене і взяв за руку.

Мені нестерпно хотілося вирвати її. І я не розуміла, чому тепер це тепло від його руки наче обпікало.

Але я стрималася, тому що не хотіла робити йому боляче, я бачила, що він щиро до мене ставиться, я б навіть сказала — відчувала. Сподіваюся, я не помиляюся в цьому відчутті...

Ян повернувся до дороги, а я відвернулася до вікна і прихилила голову до шибки.

Всередині мене був наче густий туман, за яким нічого не видно.
Ні просвітку, ні тепла.

Я не раз думала, що мені вже стало набагато краще, що я вже забула все, що було.

І Ленка... Я думала, що я переболіла, але виявляється, що деякі рани закопані глибше, ніж я сама усвідомлювала.

Сьогодні, коли я побачила її, то мені було дуже важко перебувати з нею.

Мені так було неприємно від того, що її голос був такий знайомий, а іще вона сама — все таке знайоме, і її Максимко такий схожий на неї.

Колись ми мріяли, що наші діточки будуть гратися разом. Стануть друзями, як і ми...

В грудях стисло, я потерла місце, де було серце.

Чому після всього, що вона мені сказала, після стількох років я не можу її ненавидіти? Чому я навіть тепер у ній відчуваю щось близьке?

Ці відчуття мене гнітили, а іще — вона бачила Яна і Ваню зі мною, можна припустити, що моя мама також скоро дізнається. І буде багато питань, на які я іще не маю відповідей.

Я почула музику і обернулася до Яна.

— Любиш музику?

— Дуже.

— Тоді не будеш проти?
Він додав голосу і знову поклав свою руку поверх моєї.
— Тобі зручно? — спитала я, показуючи на руку, якою він перемикав передачі й водночас тримав мою.
Він посміхнулся кутиками губ і сказав:

— Авжеж.

Я дивилась на його профіль і думала: «Чи зможу я тобі довіритися повністю?»

Це було нелегко. Іноді страх — це щось типу... Наче тебе паралізує і ти хочеш сховатися, а не відкритися.

Я згадала Ваню, який обіймав мене на прощання сьогодні і поцілував у щоку.

Я відчуваю, наче це стає важливою частиною мого життя. Ваня, його довіра до мене.

Ян, те, як він поводиться, його рука на моїй, його голос. Спокій, який я відчуваю біля них.

Але чи може мені в моєму житті так пощастити?

Чому я іноді ловлю себе на думці, що мені страшно, що буде далі?

На ці питання я іще не мала цілковитих відповідей, і я намагаюся на них не зосереджуватися.

— Подобаюся? — спитав Ян, обертаючись до мене.

— Думаю, так... — чесно відповіла я.

— Нині ти досить пряма.

— Може, я з'їла пельмень Чесності.

Посміхнулася я, кладучи іншу руку поверх його. Він подивився на наші руки, які виглядали наче бутерброд, і знову подивився на дорогу.

— Ти збентежився? — трохи із сарказмом спитала я.

— Ні. Просто мені приємно.

Його слова пройшлися наче бальзам по душі. Я подивилася на наші руки.

— Мене турбує дещо, Яне.

— Що саме?

— Я прив'язуюся до вас.

— Це погано?

— Ні, не погано, але наче чим далі, тим страшніше: а що буде, якщо в нас не вийде?

Він стиснув мою руку.

— Мене це також тривожить.

— Справді?

— Так.

— І як ти справляєшся?

— Думаю про інший страх.

— Інший? — спитала я, піднімаючи брову.

— Так. Страх, що я міг тебе не зустріти.

— ... Це так важливо?

— Так. Ми не так давно познайомилися, але ти вже стільки радості мені і Ваневі принесла в життя.

— Я нічого для цього не робила.

— Навіть якби ти нічого не зробила, сам факт, що ти є у моєму житті, вже радує мене.

«Він занадто ідеально говорить, а так буває взагалі?» — промайнула думка.

«Але ти підтвердження цього, Женю. Ти ж теж можеш любити дуже сильно...» — відповів мій реаліст.

Я дивилася на нього, думаючи, що відповісти, і він обернувся до мене й сказав:

— Бачу, що не віриш.

— Не те щоб не вірила, скоріше довіритися важко. Я у своєму житті бачила трохи інше.

— Розумію. Але в нас повно часу. І з часом ти побачиш, що буває й інакше.

«Чому цим словам так хочеться повірити?»

«Може, тому що ти хочеш бути коханою кимось? О-о-о, не кимось, а саме цим чоловіком...»
— грайливо промовив мій реаліст.

Так ми доїхали до мого дому.

Ян відчинив мені дверцята, і я вийшла, забираючи свої речі. Він щось узяв із заднього сидіння, поки я йшла до дверей.

Я зупинилася, а Ян підійшов ззаду. Я обернулася до нього.

— Це тобі. Подумав, що ти зрадієш.

Він простягнув мені медовик. Я подивилася на нього і схилила набік голову.

— Я з вами поправлюся.

— Я не проти. Ти станеш тільки іще гарніша.

— Яне.

Я взяла від нього медовик.

— Зайдеш на чай?

— Ні, Женю, вже пізно. Тобі завтра на роботу.

— Переживаєш? — спитала я, водячи пальцем по коробочці медовика.

— Так.
Я посміхнулася до нього.

Трохи вагаючись, я наблизилася на один крок і, потягнувшись, поцілувала його в щоку, затримавшись усього на дві секунди. Потім, подивившись йому в очі, сказала:

— Дуже дякую, — і вже хотіла розвернутися, як він упіймав мене за руку.

— Можна дещо попросити?

— Що саме?

— Можна я тебе обійму?

— Можна...

І він обійняв спочатку обережно, а потім сильніше. Я відчувала себе в коконі тепла.

Запах його парфумів донісся до мене.

Обережно я підняла свою руку і поклала її на його спину, спочатку нерішуче, а потім уже більш впевнено. Я зарилася носом у нього між шиєю і плечем, і ми стояли так якийсь час.

— Я іще не пішов, а вже сумую.

Я посміхнулася на його бурчливі нотки в голосі.

— Як доїдеш, зателефонуй, щоб я не переживала.

— Ти будеш переживати? — спитав він, випускаючи мене з обіймів.

— Буду, — промовила я, поправляючи його шапку.