57 Глава «Ти мене дістала...»

— Женю, я розставив тарілки, — промовив Ваня, підходячи до мене.

— А тепер іще столові прибори.

Я подала йому виделки і ложки. Він взяв і швидко пішов розставляти.

— Яне, а ти візьми і постав суп із пельменів на стіл.

— Добре. Вже беру.

— Коли твої батьки мають приїхати?

Ян подивився на телефон і сказав:

— Вже мають бути десь близько.

— Ванюшо, підеш покликати Емі до столу?

— Авжеж.

— Скажи, що Женя казала, хай іде, а якщо ні — я буду годувати її з ложечки, — посміхаючись, сказала я.

— Добре, я скажу їй.

І він побіг до неї.

— Женю, — промовив Ян, підходячи до мене.

— Що?

Я дивилася на те, як він підходить до мене все ближче, але відійти не було куди, тому що позаду мене був стіл.

Він підійшов і подивився на мене, а потім простягнув руку, завмер біля мого обличчя, але продовжив і поправив моє волосся, кладучи долоню на мою щоку.

Він ледь торкався великим пальцем шкіри, гладячи.

— Знаєш, мені так подобається, що ти тут. Те, як ми готували разом, наче сім'я...

Я відвела очі вбік, шукаючи, за що б зачепитися.

— Женю, я знаю, що іще зарано про таке говорити, і не хочу тебе лякати, я тільки хотів сказати, що ти дуже нам потрібна з Ванею.

— Я...

Я не знала, що йому сказати, і, почувши дзвінок у двері, я відчула полегшення.

— Це, мабуть, мама з татом, піду відчиню.

— Добре, йди.

Він пішов. Я видихнула і в цей момент побачила, як Ваня веде Емі за руку в кухню.

— Вона не хотіла йти, Женю.

— Ти молодець, що привів її.

— Я не хочу їсти.

— Я тебе зовсім не питала, чи ти хочеш. Ти мусиш поїсти, щоб відновитися і щоб усе загоювалося, — спокійно, але твердо промовила я.

— А де тато?

— Пішов відчинити двері.

— Бабуся з дідусем приїхали?

— Так, Ваню.

Відповівши, я побачила, як змінилося обличчя Емі. Вона трохи відступила, очі забігали. Вона подивилася на руку і на свою ногу.

Я підійшла до неї, а Ваня тим часом пішов у коридор.

— Все буде добре.

— Я не хотіла, щоб вони бачили мене в такому стані. Я просила Яна, щоб він не говорив їм.

— Це я сказала Яну, щоб він розповів їм.

— Але навіщо це тобі? — спитала вона, розводячи руки.

— Це потрібно не мені, а тобі.

Вона дивилася з німим питання в очах.

— Знаєш, коли людина вразлива, дійсно важко, щоб хтось був поруч, але насправді важче бути самій, коли в тебе є близькі, які можуть тебе підтримати.

— Але вони знову будуть переживати...

— І це нормально. На місці твоєї мами я б краще переживала, ніж дізналася в один день, що моя дочка багато пережила, а я не була поруч.

— Ти не розумієш...

— Розумію і можу зрозуміти обидві сторони, тому й сказала Яну.

— Тобі ж було все одно на мене. Звідки ця турбота? — ощетинилася вона.

— Просто у мене вихідний і немає роботи, от і займаюся чим попало... — знизуючи плечима, відповіла я.

Вона звузила очі.

— Вихідний, кажеш...

В цю мить зайшли батьки Яна і, побачивши Емі, водили очима по ній, нишпорячи і шукаючи, де вона поранена.

Емі стояла наче наляканий заєць, який іще трохи — і втече.

У мами Яна виступили сльози.

— Емі, чому ти нам не сказала? — промовив її батько.

— Емі, як це сталося? — сказала її мама.

А Емі стояла і не могла вимовити ні слова.

Спочатку мама підійшла й обняла її, а потім батько обняв їх обох, і Емі розплакалася.

Так вони і стояли в обнімку.

Я змахнула непрохану сльозу і відчула, як Ваня притулився до мене. Я подивилась на нього і притисла його до себе сильніше.

Ян підійшов і приобняв мене. Я подивилася на нього і відчула стільки тепла, що хотілося розплакатися так само, як і Емі.

Минуло трохи часу, і ми сіли всі їсти. Мама Емі метушилася біля неї, насипала суп, вона навіть хотіла її нагодувати, але Емі відмовилася.

Я допомогла Ваневі накласти їжу, а Ян у цей час накладав мені і собі.

— Женю, дуже дякуємо, що ти дбала про Емі, — промовив батько Яна.

— Я нічого особливого не робила...

— Все ж ми вдячні...

— Ми дуже-дуже вдячні. Якби не ти, ми, може, й не дізналися б нічого, — сказала мама Яна, дивлячись на Емі суворо.

— Та я ж не хотіла, щоб ви переживали.

— От будеш мати своїх, тоді зрозумієш мене!

Я посміхнулася.

За їхніми перебранками було приємно спостерігати.

Настав вечір, і Ян віз мене додому. А у мене все не йшла з голови сцена, де батьки Яна обіймали Емі.

«Нам би таку сім'ю», — зітхаючи, промовив мій реаліст.

І я була згодна цього разу з ним. Трохи навіть заздрісно бачити подібне.

Бачити те, про що ти мріяла все дитинство, наче близько, але ти не можеш це взати, тому що воно тобі не належить.

Я відсмикнула руку, відчувши, що до неї торкнулися.

Подивившись на Яна, я згадала, де я.

— Вибач, я задумалася.

— Бачу. Про що думаєш, якщо не секрет?

— Не хочу про це говорити.

— Тоді давай поговоримо про інше.

— Що саме тебе цікавить?

— Хто та дівчина, яку ми зустріли сьогодні там, у супермаркеті, і чому вона назвала тебе Новакова? Наскільки я пам'ятаю, ти Астахова.

Я мовчала деякий час, а Ян терпляче чекав.

Набравши в груди трохи повітря, я сказала:

— Новакова — це моє справжнє прізвище по батькові. Три з половиною роки тому я його змінила, взявши мамине дівоче — Астахова, — слова давалися нелегко, але я продовжила: — А Ленка — це моя подруга дитинства, з якою я дружила майже 20 років. Вони жили неподалік від нас, ми з дитинства гралися разом і за партою разом сиділи.

— Я так зрозумів, ви не спілкуєтеся, але її син тебе впізнав.

— Так. Час від часу я заходила до них, коли Лени не було вдома, щоб залишити гроші її мамі.