56 Глава «Не всі однакові...»

Женя

Я обернулась до неї і спитала:

— Чи не пізно ти згадала, що ми друзі?

— Ти іще сердишся? Ну, наговорила згоряча, з ким не буває.

Опустивши голову, я хмикнула. Так і хотілося розсміятися їй в обличчя. «Наговорила вона згоряча».

— Як у тебе все просто, Ленко.

Я вже давно так її не називала — «Ленко». Вихопилося...

— Женю, ти по життю все ускладнюєш. Тобі іще не набридла твоя правильність? — з насмішкою кинула вона.

Неусвідомлено я стисла руку Яна сильніше і відчула, як він стискає її у відповідь, наче підтримуючи.

Я поглянула на нього, він трохи посміхнувся і, нахиляючись, сказав мені на вухо:

— А я можу втрутитися?

Я посміхнулась йому у відповідь і похитала головою заперечно. І він іще сильніше посміхнувся, наче й так знав, що я відповім.

Я набрала в груди побільше повітря, повернулася в бік Лени і сказала:

— Моя правильність тебе не стосується...

— Мамо, — почула я голос позаду Лени.

Вона обернулася і присіла, відкриваючи руки в різні боки. Я побачила, як до неї біжить хлопчик десь двох років. А за ним йшла мати Лени. Коли вона мене побачила, то кивнула, я їй відповіла тим самим.

Коли Лена обіймала сина, він побачив мене за спиною мами. Спочатку тільки дивився, а потім відсторонився від Лени і пішов у мій бік.

— Максимку, ти куди? — спитала сина Лена.

Він підійшов до мене і посміхнувся.

— Женя.

Він упізнав мене.

Я присіла на одне коліно.

— Привіт, Максиме.

— Привіт, — сказав він і помахав рукою.

— Як ти, малюку?

— Добре. Там іграшки, — показав він пальчиком на ігрову кімнату, звідки вони і прийшли.

— Ти грався?

— Так.

— Було весело?

— Так. Давай пограємося.

— Максиме, давай іншим разом, а то мені потрібно йти додому. І до речі, познайомся, це Ваня, він також любить гратися, як ти.

Ваня простягнув йому руку, і той потиснув її.

— Привіт, Максе, я Ваня.

— Давай гратися.

— Ми вже йдемо додому, і я не зможу з тобою погратися, — промовив Ваня.

Максим насупився, а я подивилася на Лену, яка стояла в шоці й дивилась то на мене, то на свою маму.

— Звідки ти знаєш мого сина?

— Ленко, давай я тобі потім усе поясню, — сказала її мама.

Вона подивилась на неї і підійшла ближче до мене.

— Так звідки ти знаєш мого сина?

— Бачила його, коли зайшла була до твоєї мами.

— Навіщо ти заходила?

Я поглянула на її маму, яка не знала, що робити в цій ситуації.

— Моя мама попросила дещо взять для неї, от я і виконала її прохання.

— Брехати ти так і не навчилася.

— Мені все одно, віриш ти мені чи ні, — промовила я, дивлячись на неї.

— Максиме, давай ми вже підемо, — простягнула вона йому руку, і її светр підтягнувся, і я побачила темні синці на руці. Вона помітила мій погляд і різко поправила светр, і вони пішли геть.

— Женю, прошу вибачення за неї. Ти ж знаєш, вона завжди така була. Говорила що заманеться, — промовила мама Лени.

— Вам нема за що вибачатися переді мною.

— Сподіваюся, в тебе все добре зараз.

— Так, усе добре.

— Бачу, ти не сама. Я рада за тебе, — сказавши це, вона трохи посміхнулася кутиками губ.

— Познайомтеся, це Ян, мій хлопець, і Ваня, його син.

— Мені дуже приємно. А я Лідія.

— Нам також приємно познайомитися з вами, — сказав Ян.

— Ну що ж, ми підемо. Рада, що побачилась з вами.

Я вже була обернулася, як вона мене гукнула:

— Женю!

— Слухаю вас.

— Дуже дякую за те, що допомагаєш грошима...

Я їй нічого не відповіла, а просто трохи посміхнулася, і ми розійшлися.

— Женю, та тьотя погана?

— Ти про кого?

— Мама Максима.

— Чому ти вирішив, що вона погана?

— Тому що ти зажурилася.

— Вона не погана людина, Ваню, просто вона інша, і ми не дуже ладнаємо.

— Вона тобі не подобається?

— Скоріше я їй.

— Ти? Не подобаєшся? — він аж встав, заглядаючи мені в очі.

— Іноді так буває, Ваню. Я ж не медовик, щоб подобатися всім, так? — жартома спитала його.
Він почав сміятися.

Ян почав хіхікати з нами.

Ми дійшли до машини і всі вмостилися.

Ян рушив, і ми поїхали спочатку в аптеку — ми все взяли для Емі та перев'язок.

Потім Ян іще зупинився біля кондитерської і купив усякого солодкого, і медовик також.

Чому я була дуже рада. А то мої нерви шалили.

Я ніяк не могла заспокоїтися, хоч з усіх сил намагалася не заглиблюватися в себе і в спогади.

Мене відволікав Ваня, але погляд Яна в дзеркалі заднього виду говорив мені, що на нас чекає розмова.

Коли ми приїхали, Ян доніс пакети в дім, сказав, що йому потрібно зателефонувати, і вийшов.
Ми з Ванею розклали продукти в холодильник. Потім ми пішли до Емі.

Обережно заходячи в її кімнату, я подивилася на Ваню і приклала вказівний палець до губ. Він кивнув.

Зазирнувши в кімнату, я побачила Емі, яка стояла біля вікна.

— Емі, ти вже прокинулася? — промовив Ваня, підходячи до неї.

Вона обернулася і подивилася на нього.

— Так, прокинулася. А де ти був?

— Ми були в магазині, купили смаколиків і тобі також.

— Ти про мене не забув?

— Ні, не забув.

— Дякую тобі, Ваню, — тремтячим голосом промовила вона.

— Емі, а що з твоєю рукою? І чому в тебя стільки подряпин на обличчі? Ти впала?

Вона подивилася на мене, не знаючи, що йому відповісти.

— Ваню, бачиш, Емі не дуже добре почувається і їй боляче. Давай краще ти принесеш мені той пакет з аптеки, я його поставила на столик. І ми зробимо перев'язку Емі, добре?

— Добре, Женю.

І він поспішив виконати моє прохання.

— Дякую.

— Іншим разом просто скажи йому правду. Хоч він іще не дорослий, але багато чого розуміє.