55 Глава. «Друзями...»

Женя

Я розплющила очі, і перше, що побачила, — це Ваня, який стояв і дивився на нас із Яном.

Він схилив голову набік і посміхався.

Я хотіла підняти голову, але Ян не дозволив, притискаючи свою голову сильніше до мене.

— Ян, — сказала до нього, трохи штовхаючи.

— Женю, іще пару хвилин — і я встаю... — промовив Ян.

«Ну все, ви вже як сім'я, тільки в РАГС збігати потрібно», — саркастично замітив мій реаліст, піднімаючи одну брову.

Я штовхнула його сильніше, червоніючи.

— Я вже встав, встав, — сказав він, піднявши голову із закритими очима.

— Женю, я дуже радий, що ти тут, — промовив Ваня, підходячи до мене.

— Привіт, Ваню. Дай лобик подивлюся, чи немає гарячки, — він нахилився, і я приклала свою долоню. — Немає. Але іще точніше треба переміряти градусником, добре?

— Добре, Женю.

Я поцілувала його в лоб, а він обійняв мене. Я посміхнулася, притискаючи його до себе.

Ян потягнувся і теж поцілував Ваню в щічку.

— Привіт, синку, а ти що, не спиш?

Ваня посміхнувся і закашлявся.

— Ліки потрібно взяти.

— Женю, а може, без ліків? — подивився на мене Ваня своїм фірмовим поглядом.

— Ні, не можна. Потрібно вилікуватися, а потім ходити собі здоровим. Зрозумів?

Він подивився на Яна, а Ян похитав головою:

— Женю потрібно слухатися.

— Ну гаразд, — промовив Ваня понуро. — Тату, а ти привіз Емі додому?

— Так, вона в кімнаті спить. Не буди її, ми пізно прийшли.

— Добре, тату, я почекаю, поки вона не прокинеться.

Я заплющила очі, згадуючи Емі та її стан.

«Їй же стане краще?» — спитав мій реаліст.

«Сподіваюся...» — відповіла йому подумки.

— Женю, — почула я над вухом і різко повернулася.

— Що?

— Добрий ранок, — промовив він, усміхаючись у всі свої 32 зуби.

— Добрий, Ян, — сказала я, дивлячись на нього. Взъерошений, заспаний, але гарний. Рука так і чесалася поправити йому волосся, яке стало дибки. Але я стримувалася.

Досить того, що я вчора собі дозволила і поклала голову на його плече. Я так і не зрозуміла, як на це наважилася.

Мене лякає відчуття, що ми рухаємося дуже швидко.

Я відвернулася від нього до Вані.

— Ваню, візьми тата і підіть візьміть таблетки, а я поки умиюся, а потім ви.

— А ми потім пограємося?

— Обов'язково.

— А я з вами можу теж погратися?

— Якщо будеш слухняний.

— Я буду старатися. Ваню, біжи в кімнату, хто першим приходить, той виграв!

У Вані очі відразу засвітилися, і він, посміхаючись, зірвався на біг.

А Ян встав із дивана і, зробивши крок, зупинився навпроти мене, різко схилився і поцілував мене в щоку, а потім подивився мені в очі, усміхнувся і побіг за Ванею зі словами, що він його наздожене.

А я не встигла нічого сказати.

Протягнувши руку, я поклала її на те місце, де він поцілував мене, і губи самі розійшлися в усмішці.

«Здається, ми попливли...» — промовив мій реаліст, у якого навіть вуха почервоніли.

Я іще посиділа якийсь час, а потім пішла умилася і тихо увійшла в кімнату до Емі.

Підійшовши, я стала біля її ліжка. В кімнаті було досить темно, але я чула її рівне дихання.

Спить.

Її руку було видно з-під ковдри, вона звисала з ліжка. Я потихеньку взяла, щоб не зробити їй боляче, і поклала її руку під ковдру, сказала тихо:

— Ти впораєшся. Ти сильна. Я побачила це тоді, коли ти вперше до мене прийшла.

«Я завжди з тебе дивуюся. Цікаво, чому ж ти собі цього не казала тоді...» — іронізував мій реаліст, явно нервуючи від того, що бачив.

Я тихо вийшла із кімнати і пішла на кухню, де хлопці вже щось вирішували.

Ваня підійшов до мене:

— Женю, а що ти любиш більше: млинці чи сирники?

— Я люблю і те, і друге, — відповіла я, гладячи його по голові.

— Тоді давай ми з татом приготуємо сирники.

— Ви будете готувати?

— Так, — гордо відповів він.

— Женю, іди сідай і дивися, як ми все зробимо, — промовив Ян.

Я посміхнулася, дивлячись на цих двох кулінарів. Ну що ж, чому б і не посидіти.

Я сіла на кухні за стіл.

Вони поставилися до цієї справи дуже серйозно і навіть спалили перші млинці, з чого я й посміялася.

Хоч вони і зробили ображені обличчя, але продовжили робити, і наступні вже вийшли краще.

Я насміялася від душі. Спостерігаючи за тим, як вони готують, я зловила себе на думці: цікаво, як це — бути частиною їхньої сім'ї?

«Ми просто можемо їх собі украсти. Але так як ти дуже правильна, можна відразу одружитися і всиновити Ваню», — підкидав ідеї мій реаліст.

Я підперла голову рукою і продовжила любуватися, відчуваючи щось дивне. Наче своє місце в житті? Але ж так не буває.

Так просто нічого не буває...

Коли вони доготували, то ми сіли їсти.

— Як тобі, Женю? — спитав Ваня, дивлячись мені прямо в очі й чекаючи на вердикт.

Я зробила вигляд, що роздумую, і посміхнулася.

— Це дуже смачно, мені шалено сподобалося, ви неймовірно готуєте. Дай поцілую за ці сирники, — промовила я і поцілувала його в щічку, яку він до мене наблизив.
Він був такий щасливий!

— А тата поцілувати? Ми ж удвох робили!

Якось про це я не подумала. Зіткнувшись із очима Яна, я відчула, як моя долоня спітніла.

Він посміхнувся і звернувся до Вані:

— Синку, це не одне й те саме.

— Але чому? — повисло зовсім невинне питання у повітрі.

«Женю, чому мені так страшно?» — спитав реаліст.

Я рукою показала Яну, щоб наблизився. Він спочатку не повірив, але коли я повторила жест, він потягнувся через стіл.

Я трохи підвелася зі стільця і, вагаючись, зависнувши в повітрі, доторкнулася своїми губами до його щоки, але не затримуючись.

— Дякую вам за смачний сніданок, — сказала я, повертаючись на свій стілець.