54 Глава. «Я підтримаю»

Ян

Я сперся спиною на двері і продовжував дивитися, як Женя обіймає Емі.

Все-таки не витримала.

Цікаво, вона хоч собі зізнається в тому, яке в неї добре серце? Навряд чи.

Я вирішив залишити їх удвох і пішов, зачиняючи за собою тихо двері.

Зайшовши в кімнату Вані, я підійшов до його ліжка і, нахилившись, поцілував його в лоб. Я скучив за ним.

Весь час переживав.

Сівши тихо на ліжко біля нього, я дивився на малого, і потроху нервозність спадала.

Мені дуже було важко залишити його, коли він захворів. Але за Емі потрібно було їхати. Як добре, що ботанік урятував її.

Не знаю, як він там опинився, але я йому дуже вдячний, про що йому і сказав.

Ботаніку також дісталося від тих, хто напав на Емі. Але він увесь час був з нею, не відходячи.

В Емі взяли показання, і вони знайшли тих, хто на неї напав, і затримали їх, і ті негідники будуть покарані.

Я їх не бачив, але руки так і чесалися познайомитися з ними, але Емі була проти того, щоб я їхав туди, до них.

Я потер очі руками і подивився на телефон: уже скоро 5 година ранку. А я взагалі практично не спав.

Поцілувавши іще раз Ваню і поправивши ковдру, я пішов на кухню, приліг на диван і просто вирубився.

Я прокинувся, відчуваючи, як мене вкривають ковдрою.

Я розплющив очі і побачив над собою Женю і, не встигнувши подумати, схопив її за руку.

Вона трохи смикнулася, зустрічаючись із моїми очима.

— Я думала, ти спиш.

— Спав, але прокинувся.

— Вибач, я не хотіла тебе розбудити.

— Нічого. Мені приємна твоя турбота.

— Я... просто хотіла тебе накрити, — промовила вона, забираючи руку.

— Сядеш трохи біля мене? — спитав, звільняючи місце для неї посуваючись.

Вона подивилась на мене, а потім на місце, яке я для неї звільнив, але не сіла, і, подивившись у різні боки, вона пішла і принесла собі стільчик та поставила його поруч із диваном.
Я хмикнув.

— Боїшся мене? — спитав я, підпираючи голову рукою.

— Ні. Просто тут мені більше подобається.

— Ну, якщо тобі подобається і тільки в цьому річ, хай буде.

Вона відвела погляд.

— Як там Емі?

— Заснула. Сподіваюся, що саме заснула, а не тільки зробила вигляд, що спить. Я дала їй знеболювальні.

— Після твоїх обіймів і я б спав, — пожартував я, посміхаючись.

— Ти і без обіймів спиш прекрасно, — кивнула вона на мене лежачого.

— Чим ти любиш займатися, Женю?

— Що маєш на увазі?

— Ну, хобі.

— Риболовлю люблю, але зараз холодно, тому не рибалю.

— Іще?

— Читати.

— А ігри якісь любиш?

— Настільний теніс.

— І робота з деревом.

Вона на мене подивилася і відвернулася, зчепивши руки в замок.

— Так, мені подобається робити з дерева. Якщо чесно, з дитинства подобалося.

— Чому ж ти цим не займаєшся?

— Так вийшло... — промовила вона, стискаючи руки.

— Не розкажеш?

Вона обернулась до мене, я бачив у її очах боротьбу.

— Батько був проти цього. Казав, що це не жіноча справа, — випалила вона.

— А ти не думала спробувати тепер?

— Я ж зробила шпаківню з Ванею.

— Я не про це. Я бачив кубик в кімнаті Вані, це ж ти зробила?

Вона кивнула.

— Я мав на увазі, щоб займатися цим як професією, тобто робити і продавати.

Вона подалася трохи вперед, слухаючи.

— Я не думала про це, і я ж не вчилася цього.

— А якщо піти на курси? Тепер цього повно.

— Я не можу тільки одного зрозуміти: чому ти про це говориш так буденно?

— А що не так?

— Для тебе це нормально — все це?

— Якщо тобі подобається і це робить тебе щасливою, чому ж тоді ні?

Вона відкинулася на спинку стільця.

— Це ж не все так просто, як здається.

— Так, непросто, але я підтримаю і допоможу чим зможу.

— Я...

Я сів на дивані і взял свій ноутбук із столика. Подивився на Женю і поплескав біля себе на дивані, щоб вона сіла поруч.

Вона вагалася, але сіла, тільки трохи далі. Я запустив комп'ютер і ввів у гуглівський пошук курси по дереву і знайшов багато.

— Дивись, це від тебе зовсім недалеко, і відвідувати потрібно двічі-тричі на тиждень.

Женя підсіла до мене навіть непомітно для себе. Вона заглянула в комп'ютер і читала інформацію.

— Давай зателефонуємо, дізнаємося, — запропонував я.

— Ще дуже рано, Ян, якщо ти забув, — промовила вона, дивлячись на мене.

— Тоді трохи пізніше. Ти згодна?

— Просто спитати?

— Так, просто спитаємо, що і як, щоб розуміти точніше.

— Я... — вона витримала паузу, перечитуючи знов і знов оголошення. — Тільки спитаємо.

— Добре. Тоді я запишу собі номер, щоб ми не загубили. От і все, за пару годин зателефонуємо.

— Дякую, Ян.

— Немає за що, я іще нічого не зробив.

— Іноді навіть те, що людина не засуджує тебе, заслуговує на вдячність... — промовила вона, дивлячись мені в очі.

— У тебе гарні очі.

— Дякую.

...Я розкрив долоню і протягнув до неї. Вона простежила, але не поспішала вкладати свою руку в неї.

Вагаючись, вона повільно підняла руку і торкнулася спочатку пальчиками, і, ковзаючи по руці, її рука опинилася в моїй.

Це відчуття, коли тобі довіряють, навіть якщо іще тільки трохи, — дуже дорогоцінне.

Я поцілував її руку, затримуючись трохи довше. Піднявши голову, я посміхнувся їй, і вона відповіла мені тим же.

— Дякую за довіру, Женю.

— Я не знаю, чи зможу довіритися...

— Нічого, я буду чекати стільки, скільки потрібно. І іще: я подумав над тим, що ти сказала, і так — я згоден бути з тобою, навіть якщо ти не зможеш до кінця відкритися. Але я буду робити все, щоб ти змогла мені довіритися.

— Ти не боїшся того, що може відкритися?

— Я боюся, що це робить тобі боляче.

Після цих слів вона трохи стиснула мою руку.

— Женю, давай щось подивимося чи ти хочеш спати?

— Давай, я не проти.

— Тоді що б ти хотіла подивитися в цьому домашньому кінотеатрі? — спитав я, киваючи на ноутбук.