Глава 1

— Сніданок на столі! — голосно повідомила Юстина та побігла збиратись на роботу.

— Я не хочу їсти! — першою відгукнулась зі своєї кімнати її донька Зорянка.

— Зранку обов’язково треба щось з’їсти, — суворо зауважив Сергій Вертій, чоловік Юстини. Прямуючи до кухні, він мигцем поцілував дружину, і продовжив: — Зорянко, негайно сідай за стіл!

— Я в дитсадочку поснідаю, — стояла на своєму донечка. Самостійна дівчинка вже одягнула колготки, бордові вельветові штанці, в тон футболку та рожеву кофтинку з довгим рукавом і прийшла до Юстини, щоб та її зачесала.  

Ця ситуація повторювалась з дня в день. Сергій надавав перевагу ґрунтовному сніданку, а Зоряна о сьомій п’ятнадцять ще не мала апетиту. Саме у цей час вони зазвичай снідали, бо о восьмій годині Сергій вже крові з носа мусив бути на роботі. Чоловік відвозив дружину та доньку автомобілем до дитячого садка, а потім Юстина самостійно добиралась до лікарні.

Звісно, хотілося б, щоб зранку дитина з’їла чогось домашнього, однак примушувати її Юстина не хотіла. Змісту не бачила.

Вона ще не встигла переодягнутись, але відклала вбік обрану сукню, взяла до рук гребінець і почала розчісувати довге волосся доньки.

— Зоряна, каша застигає! — не відставав Сергій.

Юстина упіймала у дзеркалі впертий погляд доньки, і вирішила втрутитись, адже можливі наслідки все одно розгрібати їй. До того ж часу було обмаль.

— Любий, не станеться нічого страшного, якщо сьогодні Зорянка поснідає у дитсадку.

Чоловік промовчав, але Юстина точно знала, що продовження традиційної розмови не уникнути. Вона заплела донечці дві кіски, закріпила їх яскравими рожевими гумками та поспіхом натягнула на себе сукню. Зібрала волосся у вузол на потилиці, придивилась до свого обличчя в дзеркалі та скривилась. На макіяж часу не залишалось.

— Мам, ти така смішна, — розсміялась Зорянка у відповідь на її гримаси.

— Та й нехай. Головне, аби не страшна, — граючись, Юстина сіпнула доньку за кіску. — Біжи взуватись.

Сама ж Юстина попрямувала до кухні, щоб бодай кави сьорбнути.

— Хочеш заробити гастрит? — поцікавився Сергій, спостерігаючи, як дружина кривиться, ковтаючи гаряче. Він вже спустошив свою тарілку і теж взявся до кави. — Сама не їси та дитину не привчаєш?

— Ну чого ти знову завівся? За один день нічого не станеться. Поїм в лікарні.

— Юстино, гадаєш, мені приємно постійно про це говорити? — Якщо чесно, то саме так Юстина і гадала, бо понад усе Сергій любив повчати та аргументувати. Вона вважала це професійною звичкою викладача. Сергій працював в університеті на кафедрі хірургії та вже багато років проводив у студентів заняття з профільної дисципліни. На початку їхнього спільного життя він не здавався таким нудним. Юстина сподівалась, що коли нарешті здійсниться чоловікова мрія, і Сергій посяде місце завідувача кафедри, то перестане бубоніти з будь-якого приводу. Зрештою, вони стільки років разом, що цілком можна і змиритись з недоліками, які кожен з них має. Вона не снідає, Сергій з цього приводу сердиться — звичайне сімейне життя. Саме тому Юстина промовчала. — Я турбуюсь про вас, і мені не байдуже, коли і як ви харчуєтесь. Ти ж лікар, і повинна це розуміти.

— Я розумію, — погодилась Юстина та розвернулась до раковини, щоб вимити чашку. Аби остаточно відвернути увагу чоловіка, вона вирішила поміняти тему розмови. — До речі, вчора на сходовому майданчику я зіштовхнулась з нашою сусідкою Семенівною.

— Вона повернулась з-за кордону?

— Повернулась, але ненадовго. Семенівна вийшла заміж за поляка і тому продала свою тутешню квартиру.

— Щоб потім не мати куди повернутись? Жінки — вкрай дивні створіння, — Сергій відсунув від себе чашку, і Юстина потягнулась за нею, щоб помити.

— Можливо, її шлюб буде щасливим, і повертатись не доведеться, — додала, знову вмикаючи воду.

— Юстино, ти — невиправна оптимістка.

— Хай так. Це ж не гріх? До того ж це справа Семенівни — продавати квартиру, чи ні. Хоч би що там було, скоро у нас з’являться нові сусіди. От якби вони були нашого віку! Ми б могли потоваришувати.

— Головне, щоб ці нові сусіди були без тяжких шкідливих звичок.

— Це важливо. Ти правий.

— Звісно. Я завжди правий. — Сергій підвівся з-за столу. — То що — їдьмо? У мене сьогодні перша пара, а часу обмаль.

— Заводь машину. Ми вже спускаємось…

* * *

Юстина залишила Зорянку з вихователькою та вийшла на вулицю. Зробила глибокий вдих і поглянула на небо.

Останнім часом вона вкрай рідко туди поглядала — не мала часу. Години збігали так швидко, що жовтень промайнув майже непомітно. Вже зовсім скоро настане період зимових свят. Треба заздалегідь подумати про подарунки…

Юстино-Юстино, куди ти поспішаєш? Поки що лише осінь.

У повітрі стояв насичений аромат опалого листя, а просинь вже була не такою глибокою як влітку. Добре, що дощі поки що не перетворили навколишній пейзаж у сумне видовище. Лише вітер грався листям та примушував перехожих застебнутись.