Над прірвою

Я вийшла з лікарні. Мені здавалося, що у цій будівлі з її проспиртованими коридорами й похмурими обличчями залишилася стара “Я”, та, котра лише сьогодні вранці раділа осені. Її змінила інша “Я” - людська подоба бомби сповільненої дії з маленьким, але прожерливим монстром у грудях. Слова змінюють життя в одну мить. Але від того, хто їх сказав, залежить, сподобаються вам зміни чи ви будете проклинати весь світ.

“Вам залишився рік”

Якась частина мене не вірила в це. З іншого боку – чом би й ні?

Якого дідька?! Та що ті лікарі розуміють?! Їм лиш би позбутися пацієнта та поставити «галочку» у журналі. Типу ще одна «ракова». Піднімають статистику за рахунок дурних дівчат, у яких на лобі написано, що у них ні сотні в кармані.   

У мене був усього-на-всього кашель. Як під час простуди. Тепер я знаю, що скоро кашлятиму кров'ю, а біль у грудях стане нестерпним.

Ненавиджу біль. Гірше те, що зазвичай мені не допомагає жодне знеболювальне. Не про таку смерть я колись мріяла.

“Ми можемо зробити ваші останні дні безболісними”

Пішов ти до біса! Безболісними — за мої гроші? Лежати у вашому бридкому стаціонарі і думати про те, що скоро помру? Серед таких само нікчемних та жалюгідних невдах, які «зловили джекпот»?!

Це несправедливо. Здалося, що весь світ водночас відвернувся від мене. Вулиці рідного міста здалися незнайомими. Хто всі ці люди? Куди йдуть? Чому вони всі такі чужі?..  

Десь там, у голові, одразу з'явився секундомір. Відведений час танув на очах. 

Я йшла по вулиці і дивилася навкруги. Ще ніколи жовтень не здавався мені таким красивим. Дерева стояли жовтіші, аніж за всі мої двадцять років життя. Легкий вітерець обвіював з усіх сторін. Сірі хмари на небі пливли, повільно змінювали форму і становились неповторними. Вони більше не будуть такими надзвичайними, цікавими й чаруючими, як зараз.

Раптово я зрозуміла — у мене залишився рік. Секундомір докучав, дзвенів, кричав про кожну втрачену секунду. Він штовхав у спину, змушував бігти, щоб я побачила і відчула якомога більше. Подивилася стільки фільмів і прочитала стільки книжок, скільки зможу.

У мене немає в розпорядку всього життя. Тепер є рамки. Вони і показали мені, чим заповнити їх. Із сотень бажань самі собою виділилися найбільш емоційні, яскраві. А через інші я просто втрачу час. Тепер у мене немає такої розкоші.

Стрибнути з парашутом. Повечеряти з Джудом Лоу. Поцілувати кароокого красеня з роботи.

Перше, що я зробила — звільнилася. Не буду витрачати відведений рік на ненависне заняття.

Спускаючись сходами офісу, я зустріла колегу. Того самого, якого хотіла поцілувати.

- Чув, ти звільнилася.

- Ага. Може, вип'ємо?

- Чом би й ні.

Ми домовилися про зустріч і я залишила офіс. Мрії почали збуватися. Разом з цим з'явилася крихта надії. Вона була схожа на останній промінчик сонця — ледве помітна, тонка, але світла, хоробра, стійка.

“Ми можемо зробити ваші останні дні безболісними”

Пішов ти! Я сама це зроблю.