Глава 7

VII

Другого дня вранці Навроцькі встали пізненько й пили чай в номері з дочками. З пошти принесли два листи: один був адресований до Навроцького, другий до Навроцької.

Навроцька роздерла конверт. В коротенькому листі було написано: "Глядіть лишень добре свою старшу дочку; вона блукає по Одесі з недобрими людьми, водиться з поганою компанією. До біди недалеко з її модними ідейками та утопійками. Час небезпечний; стережіться".

Тим часом Навроцький читав голосно свій лист. В листі було написано: "Прочули ми через людей, що в вашому домі буває Комашко й буцімто присватується до вашої старшої дочки. Стережіться його. Ставимо собі за святу повинність застерегти вас, що не сьогодні-завтра Комашка запроторять туди, де козам роги правлять. Начальство само по собі знатиме або й знає за його утопії".

— Брехня написана! — сказав Навроцький.

— Яка там брехня? На лишень прочитай, що написано в моєму листі, — промовила зозла Навроцька. Навроцький взяв од неї лист і прочитав голосно.

— А що? Хіба ж я тобі не казала?

— Гм, гм… казала, але я не слухав… Це пише до нас Фесенко.

— Фесенко? Ніколи в світі я цього не подумаю! Не така він людина. Це пише, мабуть, твій Комашко, — прохопилась Навроцька.

— Цебто пише сам на себе, чи що? — спитав Навроцький.

Саня зареготалась. Той сміх, як лезо ножа, урізав Навроцьку.

— Смійся, смійся, Саню. Швидко з тебе буде сміятись увесь Кишинев, увесь Одес, — сказала сердито Навроцька.

— На, Саню, ці документи, піди в пекарню та вкинь в піч, — сказав Навроцький до Сані.

Саия вхопила листи й хутенько побігла тільки не в пекарню, а в номер до Мурашкової на пораду.

В Мурашкової вона застала свою приятельку Ольгу Махнівську.

— От цікава новина, обмальовуюча наш час! Нате лишень, читайте ці депеші, — сказала Саня веселим насмішкуватим голосом, але її голос на кінці фрази несподівано затрусивсь. Остання нотка була мінорна.

Махнівська й Мурашкова прочитали листи.

— Та й подла ж людина писала оці депеші! — крикнула Мурашкова.

— Як ви думаєте, хто писав ці депеші? Га? — спитала Саня.

— Я скажу, не вагаючись, що писав Фесенко, — обізвалась Мурашкова. — Я на Малому Фонтані постерегла, що ти, Саню, йому сподобалась, що Комашко стає йому притичиною…

— І папа, надісь, догадується, що писав Фесенко, — сказала Саня й задумалась.

Туга впала на її веселі ясні очі. Вона схилила голову ще нижче й одразу заплакала. Для неї стало невимовне жаль Комашка. Вона була ладна летіти до його, зараз-таки застерегти його. Перед нею на столі лежали рядочком розгорнуті два листи, і ці нечесні листи неначе наближали її серце до Комашка. Він став для неї неначе рідний, дорогий.

— Що ж мені тепереньки робити? — Спитала ніби сама в себе Саня.

— Треба дати звістку Комашкові, — обізвалась Мурашкова.

— Дам знати, дам знати якнайшвидше! — крикнула Саня. — Я його викличу сюди, я напишу до його, нехай він зараз прибуде до мене.

— Але, Саню, це ти зайдеш надто вже далеко. Подумай передніше й спитай своє серце? Ти знаєш, до чого воно йдеться, коли ти напишеш до його лист і покличеш сюди? — сказала обережна Махнівська.

Саня задумалась. Вона в той час забула й про курси, і про вищу науку, і за свої заміри, і за діяльність на користь людськості, бо тільки почувала, що її щось душить коло серця.

— Що буде, те й буде, а лист треба написать. Шкода мені його, — сказала згодом Саня і взяла паперу та й написала до Комашка: "Приїжджайте до нас сьогодні в сьомій годині ввечері; я ждатиму вас в номері в Мурашкової. В житло папине не заходьте. Якась погана людина робе капость мені й вам. В нас довідаєтесь за усе. Заходьте просто в номер до Наді Мурашкової. Сподіваюсь вас; прихильна до вас Олександра Навроцька".

Саня запечатала лист. Її рука аж трусилась. Вона хапалась, встала з канапи, кинулась шукати зонтика й тільки тоді опам'яталась і згадала, що вона не вдома, а в номері в Мурашкової.

— Дай мені, Надю, свого зонтика або… бог з ним! Побіжу й так та сама вкину лист в поштову скриньку, — сказала Саня й прожогом вибігла з кімнати. За нею назирці побігла й Махнівська, примітивши, що вона дуже стурбована.

Пославши лист в Одес, Саня вернулась в номер до Мурашкової. Цілий довгий день вона пробула в тривозі, ждала й не могла діждатись. Сіла за обід з батьком та з мачухою і тільки посиділа, не вмочивши навіть ложки. Після обіду вона пішла до Мурашкової й сиділа там до вечора, розмовляючи з своєю приятелькою, і все поглядала в вікно на сонце. А сонце котилось на захід поволі, невважаючи на її неспокій, на її розтривожені нерви.

В той день надвечір в Одесі в номері гостиниці сидів Комашко з Мавродіним за столиком і ждав самовара. Вони тільки що скупались в морі й налагодились пити чай.

В номері було душно, неначе духота лилася од дуже натопленої груби. Здавалось, ніби самі стіни були гарячі й пашіли жаром. В одчинене вікно потягав гарячий вітрець, неначе він теж подихав з натопленої печі. Обидва молоді хлопці були потомлені, обважнілі і збирались ніби одбувати якусь покуту — в духоті пити чай.

В той час з пошти Комашкові принесли лист. Він розгорнув його, прочитав і впустив з рук додолу.

— Од кого це лист? — спитав його Мавродін.

— Од Сані, — сказав тривожно Комашко й схопився з стільця.

— Од Сані? Що ж вона пише до вас?

— Щось трапилось! Щось є! — аж крикнув Комашко й завештався по номері дрібними швидкими ступінями. — Ож нате прочитайте! Треба мерщій їхать.

— Яка гидота розплодилась на світі! — сказав Мавродін, насупивши свої густі брови.

— Бідна, безталанна Саня! Якесь лихо жде її! Я вгадую, звідкіль виходе усе лихо проти неї й проти мене: це діло Фесенкове, — сказав Комашко.

Він одчинив шафу й, хапаючись, почав витягать убрання та вбиратись.

— Бідна Саня! Це через мене зачіпають її погані люде. Щось недобре трапилось! — говорив він, хватькома надіваючи на себе одежу.