Розділ 10

Я окинула поглядом кімнату. Гігантське ліжко, яке раніше здавалося просто частиною інтер’єру, тепер виглядало як головний виклик цього вечора. Смарагдові стіни в напівтемряві здавалися ще темнішими, а атмосфера — наелектризованою.

- Ти серйозно? - я обернулася до Дена, який усе ще стояв біля дверей із тим самим нестерпно впевненим виглядом. - «Правила встановлюю я»? Дене, ми не на паркеті. Тут немає суддів, і виставляти бали за техніку виконання «сну на одному ліжку» ніхто не буде.

Ден нарешті відштовхнувся від дверей і почав повільно розв’язувати вузол свого синього джемпера.

- Суддів немає, але є тонкі стіни, - він кивнув у бік дверей. - І мама, яка, я впевнений, зараз прислухається, чи не сваримося ми. Тож якщо ти збираєшся виштовхати мене на підлогу, роби це тихіше.

Він стягнув джемпер, залишаючись у самій футболці, і я мимоволі затримала погляд на його розслаблених плечах.

- Я не збираюся нікого виштовхувати, - я демонстративно підійшла до своєї сумки і почала шукати піжаму. - Але давай одразу домовимось про кордони. Це ліжко велике, тож проведемо демаркаційну лінію посередині. Перетнеш її - і я згадаю всі свої навички з самооборони.

- Яка ти грізна, - Ден засміявся, підходячи до вікна і засмикуючи важкі штори. - Принцесо, розслабся. Я не збираюся на тебе полювати. Після тієї качки і твоїх розповідей про букети я єдине, чого хочу - це виспатись. Але визнай: за столом ти була неймовірна. Коли ти сказала про те, що я «турбуюся про твій комфорт»... я майже сам собі повірив.

Я випрямилася, тримаючи в руках шовкову піжаму.

- Це була гарна імпровізація. Але знаєш, що було найскладнішим? - я подивилася йому прямо в очі, підійшовши ближче. - Бачити, як твої батьки вірять кожному нашому слову. Мені здається, ми заборгували їм дуже багато правди після цього вікенду.

Ден на мить замовк, і його веселість ніби змило хвилею серйозності. Він підійшов ближче, так що я знову відчула аромат його парфумів, змішаний з легким запахом вина.

- Ми даємо їм те, чого вони хочуть, - тихо промовив він. - Спокій за мене. Хіба це така велика брехня?

- Це найскладніша брехня, Дене. Бо вона дарує надію, яку ми не збираємося справджувати.

Він нічого не відповів, лише провів рукою по волоссю. На мить між нами знову виникла та сама тиша, що й у коридорі, коли я поправляла йому комірець. Тільки тепер навколо не було нікого - лише ми двоє в цій величезній смарагдовій кімнаті.

- Йди в душ першою, - нарешті сказав він, киваючи на двері в кутку. - Поки я не передумав щодо правил і не зайняв усю територію.

Я підхопила свою сумку і, не озираючись, майже втекла до ванної кімнати. Мені потрібно було бодай десять хвилин без його іронічного погляду та запаху парфумів, який, здавалося, вже просочив мою шкіру.

***

Зачинивши двері, я притулилася до них спиною і нарешті видихнула. У дзеркалі на мене дивилася дівчина з трохи розмазаною помадою і занадто блискучими очима.

«Це просто роль, Альбіно. Ти — майбутній юрист, ти маєш зберігати холодний розум», — прошепотіла я власному відображенню.

Але холодний розум відмовлявся працювати. Перед очима стояв його погляд за столом, коли він цілував мені руку. Це було так природно, так галантно... Невже він настільки геніальний актор? Чи, може, у кожному його жарті про «мою дівчину» була частка чогось іншого? Я скинула сукню, відчуваючи, як по тілу пробігли сироти. Справа була не в холоді, а в усвідомленні: ми щойно створили ілюзію, яка почала жити власним життям.

Коли я вийшла з ванної в шовковій піжамі, Ден уже встиг переодягнутися у вільну футболку та спортивні штани. Він по-господарськи розлігся прямо посередині величезного ліжка, закинувши руки за голову.

- Навіть не думай, - я підійшла ближче, впираючи руки в боки. - Звільняй лівий фланг, це моя територія.

- Твоя територія? - Ден підняв брову, не ворухнувшись. - Солоденька, це моя кімната, моє ліжко і мій ортопедичний матрац. Я тут законна влада. А ти - опозиція, якій я, по доброті душевній, радо виділив крайній правий куток.

- Ах так? - я схопила подушку і з розмаху опустила її на його задоволене обличчя. - Опозиція переходить до радикальних дій!

Ден миттєво зреагував. Він перехопив подушку, смикнув її на себе, і я, не втримавши рівновагу, повалилася прямо на нього. Ми почали борсатися на ковдрі, намагаючись відвоювати бодай клаптик простору. Я намагалася виштовхати його коліном, а він, сміючись, перехопив мої зап'ястя.

- Тихше, дика пантеро! - прошепотів він крізь сміх, намагаючись утримати мене. - Ти ж пам'ятаєш, що стіни тонкі? Батьки подумають, що ми тут... ну, ти зрозуміла.

- Нехай думають, що я тебе просто б'ю за твою нахабність! - я намагалася вирватися, але ми обоє захекалися і, зрештою, просто повалилися на подушки поруч.

Ми лежали, дивлячись у високу стелю, і намагалися відновити дихання. Сміх поступово стихав, залишаючи по собі дивну, майже інтимну тишу.

- Ладно, - нарешті видихнув він. - Твоя взяла. Але якщо ти вночі почнеш забирати ковдру - я оголошу санкції.

***

Він вимкнув світло, і кімната занурилася в густу смарагдову темряву. Ліжко під його вагою злегка прогнулося.

- Ти ще не спиш? - пролунав його голос у тиші. Він звучав інакше - без звичної іронії, м’якше.

- Ні. Думаю про те, як ми будемо виплутуватися з цього всього в понеділок.

- Ніяк. У понеділок ми просто повернемося в зал, ти знову будеш сперечатися зі мною через кожен крок, а я буду казати, що ти занадто вперта.

- А твої батьки? - я повернула голову в його бік. - Ти бачив, як тато радів? А мама... вона справді вірить, що я та сама.

- Вони хочуть вірити, Альбін. Кожна людина хоче вірити в щось гарне.

Він замовк на мить, а потім додав зовсім тихо: - Знаєш, те, що ти розповідала про квіти... Це було смішно. Але я ніколи не казав... ти тоді мала такий вигляд, наче справді готова була мені повірити.