Розділ 7

Я розповіла їм усе, як було, з усіма деталями і сарказмом. Аліна слухала з таким захватом, ніби я щойно розповіла сценарій нового серіалу Netflix.

– Альбінко, ти не розумієш, це ж ідеально! – вигукнула вона, вже допомагаючи мені діставати валізу з антресолі. – По-перше, ти побачиш його батьків, а по-друге – це пригода!

– Мені здається, я про таку пригоду не мріяла, – пробурмотіла я, складаючи в сумку кілька футболок, джинси і свою улюблену худі. – І взагалі, а що брати з собою, щоб виглядати як «нормальна дівчина»?

– По-перше, – Катя зробила серйозне обличчя, – ні в якому разі не бери свої шкарпетки з котиками. Якщо його мама побачить тебе у шкарпетках із котиками, то подумає, що ти досі живеш у мультику.

– Вони мої улюблені! – обурилася я.

– Ні. – відрізала Катя. – Бери стримане, але миле. Одну сукню на всяк випадок, пару акуратних кофт, косметику мінімум, але щоб виглядати живою.

Я крутила в руках ту саму сукню, яку одягала лише на дні народження родичів, і подумки проклинала свою доброту. Через годину валіза була готова.

Коли приїхав Ден, я вже стояла в коридорі, намагаючись виглядати максимально зібраною.

– Готова? – його усмішка була настільки задоволена, що я ледь стрималась, щоб не штовхнути його валізою.

– Ні, але поїхали, – буркнула я.

Ми завантажили речі в його машину. Вона була чиста, пахла якимось свіжим ароматизатором і дивно нагадувала про те, що Ден – людина, яка любить порядок, хоч і створює хаос у моєму житті.

Вони виїхали за місто, і хвилин п’ять у салоні стояла тиша, тільки музика з радіо та рівномірний гул мотора. Нарешті Ден, наче відчувши, що вона занадто пішла у свої думки, заговорив:

— Слухай, я тут подумав, треба тобі трохи підготуватися. Ну, щоб не було культурного шоку, — він посміхнувся, кидаючи на неї короткий погляд.

— Ага, давай, — видихнула вона, притримуючи волосся від вітру.

— Мама в нас дуже спокійна, але при цьому така… весела. Любить пожартувати, підколоти, але без злості. Я, власне, від неї й успадкував свою любов до тупих жартів, — Ден усміхнувся.

— Це ти серйозно назвав свої жарти тупими? — пирснула вона.

— Так, але в хорошому сенсі! — відмахнувся він. — Тато теж веселун, любить поговорити ні про що й про все одразу. Готуйся: якщо він сяде поруч, то ви поговорите про політику, футбол, погоду і чому борщ треба їсти тільки з часником.

— Звучить… цікаво, — протягнула вона.

— Сестра… ну, вона класна, але спочатку може трохи холодно поставитися. Вона така, живе своїм життям, у неї свої справи, чоловік, все таке. Але якщо ти їй сподобаєшся, вона потім і сама писатиме, і запрошуватиме в гості.

— Тобто мені ще й іспит складати доведеться, щоб заслужити її повагу? — скривилася вона.

— Ну, майже. Але ти впораєшся, — Ден підморгнув.

— А брат? — з цікавістю перепитала вона.

— О, братик — це окрема історія. Він любить жінок. Прям дуже. У нього їх завжди багато, але він такий, знаєш, добрий, веселий, компанійський. Так що, можливо, ти почуєш пару історій, які краще не переказувати дітям у садочку.

Вона розсміялася й трохи розслабилася. З кожним його словом картина майбутньої зустрічі ставала зрозумілішою, і страх відступав.

Вона відкинулася на сидінні й подивилася у вікно. За склом повільно тягнулися стрічкою поля, рідкісні дерева миготіли зеленими спалахами, а небо розливалося ніжно-блакитним. Дорога ставала рівнішою, і машину майже не трясло — тільки рівне гудіння мотора та легкі удари шин об асфальт створювали дивну монотонну мелодію.

Ден, мабуть, теж відчув, що тиша почала розтягуватися, і простягнув руку до екрану магнітоли. За секунду салон наповнили знайомі акорди. Вона здивовано підняла брови.

— Стоп… це ж мій плейлист, — вона розсміялася.

— Ага, — самовдоволено кивнув він. — Я ж не дурний, спитав у твоїх подруг, що ти слухаєш. Складав цілу добірку, щоб ти не нудьгувала.

— То це все було сплановано? — вона хитнула головою й усміхнулася. — Навіть трохи лячно, наскільки ти підступний.

— Підступний? Та це я романтик! — обурився він удавано. — От зараз спеціально вмикну пісню, яка тобі найбільше подобається.

І справді — наступна композиція була тією, яку вона слухала ночами, коли не могла заснути. Її губи самі склалися в легку усмішку, а напруга десь розчинилася.

— Ну добре, — нарешті сказала вона. — Можеш вважати, що ти мене підкупив.

— Звучить так, ніби я виграв якийсь рівень у грі, — засміявся Ден і повернувся до дороги.

Вона дивилася, як сонце повільно хилиться до обрію, фарбуючи небо в золотисто-рожеві відтінки. Машина летіла вперед, і їй здавалося, що разом із цим шляхом вона проїжджає крізь власні страхи й сумніви. Десь там, попереду, на неї чекало щось нове, а зараз — була музика, тепле світло й дивне відчуття, що поруч із цим чоловіком їй навіть безпечно.

За кілька кілометрів вони минули табличку з назвою невеликого села. Дорога трохи звузилася, обабіч потягнулися низенькі хатинки з квітами біля парканів, кілька дітей ганяли м’яча просто на узбіччі. Вона з цікавістю роздивлялася кожну деталь — чужі подвір’я, собак, що ліниво лежали на сонці, вивіски маленьких крамничок.

— Люблю такі місця, — раптом сказала вона. — Тут ніби час інакше тече.

— Ага, — погодився Ден. — Я колись навіть думав, що міг би жити десь у такому селі. Але потім уявив себе без інтернету — і вирішив, що це не про мене.

Вона засміялася й покрутила головою:
— Ти без інтернету і твої дурні меми? Та це кінець світу був би.

— Отож, — серйозно кивнув він, хоча в куточках губ ховалася усмішка.

Трохи згодом він звернув на заправку. Машина зупинилася, і вона відчула, як тіло зраділо можливості трохи розім’яти ноги.

— Кава? — спитав Ден, виходячи.

— І шоколадку, — кивнула вона.

Усередині заправки було тепло й пахло випічкою. Вона дивилася, як він набирає каву в два великі стакани, і чомусь ця дрібна деталь здалася їй затишною, майже домашньою.