Розділ 6

Я сиділа вражена і продовжувала вдивлятись в очі хлопця навпроти, намагаючись знайти там хоч одну іскорку сміху. Ну не може це бути правдою. Як це “вдай мою дівчину”? Це ж не так і просто, тим більш коли ви просто дружите. Проте мої споглядання не дали жодного результату - його смарагдові очі і далі виглядали в міру серйозно, хоч і дивились з певною теплотою і ніжністю. Взагалі мені дуже пощастило, що ми сиділи, адже так довго дивитись в його очі стоячи було б просто нереально - його зріст переважав над моїм десь сантиметрів на 20-25, враховуючи, що я не вважалась прям низькою. Тобто, якщо під час останнього вимірювання мого зросту десь у школі він сягав 165 см, то порівняно зі мною він був просто гігантом.

- Дене, сонечко, ти головою десь вдарився? - спокійно і з посмішкою промовила я, адже з психічнохворими та неврівноваженими це найкраща стратегія для вдалої комунікації. Після чого я озирнулась навкруги, очікуючи якщо не побачити знайомих, або ж людей з камерою, так хоча б придумати шляхи для втечі. В цілому, якщо я перекину на нього стіл, то зможу втекти, бо говорити із психами небезпечно, у першу чергу, для власного здоров’я. - Скажи мені, будь ласка, яка до біса дівчина? Чи можливо ти щось вживаєш, після чого у твоїй голові цілковита каша?

- Ого, сонечко? Маленька, ти вже вживаєшся в роль, і, до речі, у тебе досить непогано виходить. - із самовдоволеною посмішкою промовив хлопець, трохи примриживши очі. - То я можу сприймати це за твою, безперечно позитивну відповідь, так?

- Яка маленька?! - прошипіла я, наче кішка, яку облили водою. - Ти геть страх втратив Панфілов? Яка дівчина? Може годі дурних жартів?! - розлючено продовжувала я. На нас почали озиратись люди навколо, проте мені було на це байдуже.

- Люба, не нервуй. - промовив хлопець, взявши мене за руку. 

- ХТО? Люба? Ти геть несповна розуму? - ще більше завелась я. - Панфілов, прийди до тями.

- Та все, заспокойся. Я ж намагаюсь тобі все пояснити, а ти лишень тим і займаєшся, що кричиш і перебиваєш мене. - з нотками докору промовив брюнет. Проте в його очах ясно читався тріумф, ну дуже він полюбляв виводити мене з рівноваги. - Моя сестра, вже одружена, щаслива у шлюбі, мій брат теж ніколи довше тижня сам не буває, міняє тих дівчат, як маршрутки на зупинці. А я вже досить тривалий час сам. Тому останнього разу довелось брехати. Але ж дівчини я не маю, зате маю тебе: прекрасну дівчину, гарну, розумну, виховану і справжнього друга, який ніколи не кине у біді. Ти казала, тобі на роботі дають відпустку починаючи з понеділка, правильно? 

- Так. - дещо заторможено промовила я. У моїй голові і досі не складався в цілу картинку цей пазл. - Відпустка на тиждень.

- Прекрасно! - відповів хлопець, і посміхнувся, від чого на його щоці з’явилась ямочка, а очі стали схожі на котячі. - Нещодавно ми спілкувались із батьками на різні теми, і, звичайно ж, вони не могли не підняти тему мого особистого життя. Я вже протягом певного періоду казав, що не сам, а тут у батьків річниця - 30 років, як вони одружились, і я пообіцяв, що на честь такої дати приїду до них на тиждень майже. Сестра з братом бувають у батьків дещо частіше. Оля живе з ними в одному місті, а Стас живе досить недалеко і по роботі досить часто приїжджає. Один я поїхав подалі від рідні. - дещо сумно промовив він, а потім одразу ж посміхнувся звичною посмішкою. - Мама одразу ж підняла тему мого приїзду з дівчиною, нібито якщо я з нею разом вже кілька місяців - вже час знайомитись з батьками. І ніякі відмазки не працюють, тим більш, враховуючи, що на святі буде вся наша рідня, я просто не можу з’явитись там сам.

- А до чого тут я? - розгублено промовила я, а потім в секунду, ніби зібралась до купи. - Я все розумію, не проста у тебе зараз ситуація, проте знайди когось, хто може допомогти тобі у цій непростій ситуації.

- Ти розумієш, я б із задоволенням знайшов когось, але, по-перше, це має бути знайома мені людина. За два дні неможливо роззнайомитись хоч трохи. По-друге, не з кожною людиною я згоден перебувати поруч більше кількох годин на день, ти ж сама знаєш, наскільки мені важливий конект. Ну і останнє - мої батьки знають твоє ім’я і бачили фото. Мені буде складно знайти дівчину на ім’я Альбіна, а ще складніше знайти таку дівчину, котра буде хоч трохи на тебе схожа. - самовдоволено відказав він.

У цей момент мене просто почало накривати. Я не розуміла, що відбувається навколо і у моєму житті просто зараз. Свою відпустку я хотіла провести досить просто - відіспатись. Цього року сесію я закрила раніше, тож планувала читати книжки, дивитись серіали і їсти шкідливу їжу. Але тепер я вже почала планувати відпустку вдома у батьків Дена. Стоп. Як плани? Я ж проти, чи не так? Проте моя підсвідомість мовчала, а совість почала нашіптувати, що я не можу залишити у біді такого гарного хлопця, тож обов’язково маю допомогти.

- Дене, а тобі не здається, що це дещо перебір? - абсолютно нейтрально промовила я. - З чого ти взяв, що саме так я планувала провести свою відпустку? Я вдома не була пів року, тож може я хотіла поїхати до рідних? А замість цього тепер змушена їхати до твоїх батьків, бо ти собі щось там надумав?

- Принцеско, дивись, все максимально просто. Ми виїжджаємо сьогодні ввечері. Пробудемо там п’ять днів, тобто з суботи по середу, а потім поїдемо разом до твоїх. - весело промовив цей непробивний хлопець.

- Ні! Я не повезу тебе до своєї рідні, у жодному разі. - одразу ж заперечила я.

- А чому? - поцікавився він, ніби справді не тямлячи, у чому може бути причина моєї відмови.

- А як я маю тебе відрекомендувати? “Бабусю, знайомся. це Денис, він просив обманювати його батьків, наче я його дівчина, а тепер ми приїхали з ним сюди, бо його батьки не розуміють, як я можу їхати до найближчих родичів без нього”? Якось так? - гнівно запитала я, проте усі мої аргументи лишились поза увагою.

- Скажи, що я твій хлопець. - спокійно промовив він.