Розділ 12. Наречені: бинти та шерсть

Розділ 12. Наречені: бинти та шерсть

– Наступним моїм нареченим був справжнісінький барон. Барон фон Штрудель! Ну, не сам барон, а мумія барона.

Такий галантний, ввічливий. І двері відкриє, першою пропустить, руку подасть. Я весь час його порівнювала зі скелетом. Той був також дуже аристократичним та чемним. Але цей не скрипів, мов старе колесо та із одягу на ньому були хіба що бинти. Багато бинтів. Дуже багато. Спочатку мені видалося, що він дуже вигідний наречений: не потрібно годувати, мовчить собі в гарчірку (не те, що опудало, якому довелося знову ротяку зашити), на одяг витрачатися не треба. Намотав нового бинтику і барон фон Штрудель задоволений. Одні переваги.

Це до того часу, як я вперше до нього доторкнулася. Ой, скажу я вам відверто, це ще те задоволення. Не раджу! Сухий, мов таранька, а шкіра, що з-під бинта виглядає – кольору гнилого банана. Мій Сократ тоді про нього мені так відповів:

«Мумія тихо ходить,

Розмови ні з ким не водить.

Бинтами обмотали його єство.

Я його пожалію,

Здійсню його давню мрію!

Я скажу: Ні!

Не треба мумія мені!

Хай гуляє у туман

Забинтований цей банан!»

І все, після того, бажання його бачити зникло. От що мені з ним було робити? Це ж не порадитися, ні в люди вийти. Толку від того титулу барона. Це б я точно баранесою баранівною стала б, якби за мумію барона вийшла. А якби ті бинти десь з нього спали, ото б зганьбився. Ні, не пішла за нього. Захотілося мені якогось живого сильного нареченого.

Якраз до мене посватався сильний свавільний, молодий вовкулака. Бігав лісом швидше вітру, бачив у темряві навіть найтемнішої ночі, мав ідеальний слух та нюх. Казка, а не чоловік, здавалося мені. Що не приготуєш – усе з’їсть, одягу не треба, сили, хоч греблю гати, за вушком почухав – проси, що хочеш. Одні плюси.

– А завивання на місяць?

– А блохи?

– А ікла? – знову з усіх сторін посипалися.

– Захотіла спробувати себе у роль Червоної Шапочки? – запитала дівчина у костюмі янгола, ну, ви ж пам’ятаєте, хто її чоловік.

– До ролі Червоної Шапочки не дійшло. Я запропонувала йому пообідати. Ой, що почалося! Які манери, які прибори? Почав їсти усе з тарілки. А далі став чухмаритися лапами так, що порозкидав свої пучки шерсті скрізь, де тільки можна було. Я потім ще тиждень усе скрізь прибирала. Мені ще бліх не вистачало. Вигнала його мітлою, а він під вікнами почав вити, мов навіжений. Мій фамільяр тоді заспівав:

«Варто чи ні: жити з вовками?

Краще іди до тата й мами!

Швидше тікай від вовкулак!

Тобі скажу отак:

Я не люблю шерсті і бліх

За вовка вийде тільки псих.

Виття його не вгаває

Хіба таку долю шукаєш?»

– То ти така балувана наречена була? – мовила піратка, яка вже обіймала офіціанта.

– Не можу сказати, що аж дуже балувана, але серце не йокало, – щиро відповіла я.

– Невже ніхто і ніколи тобі не подобався?

– Невже ти була такою бездушною? – знову почались запитання.

– Чому ж, були і ті наречені, яких я вважала милими, диваками чи жартівниками...