Розділ 7. Перетин замислів

Розділ 7. Перетин замислів

«Цей бій, був вартий того, щоб загинути. І ті хто нам протистояв варті того аби їм поставити пам’ятники, такі ж пишні, як оце стоять тут нам.» 

(с) Дехто з Ордену Чистоти.

         Ближче до ранку дія речовини Гната починає зникати. Я вже не чую і не бачу як вовк. Всі інші відчуття також поступово притупляються. Темрява застеляє очі. І навіть мій страх перед Орденом Чистоти не може утримати мене при свідомості. Зараз я навіть волів би витримати зворотне перетворення аби якнайшвидше розповісти зграї про мій контакт з ворогом, але схоже, що мені все-таки доведеться поспати у тілі вовка навіть після перетворення. Сон поглинає мене. А звір прямує далі.

         Темрява. Сірість. Денне світло змушує моє єдине око примружитись.

         Я одразу ж зриваюсь на ноги і негайно одягаюсь. На щастя я опинився  недалеко від табору. Напевне ще до ранку мене, якимось чином, приманили сюди. Було чути голоси Ореста і Володимира, які певно обговорюють минулу ніч. Я одразу ж прямую до них. Углядівши мене вони одразу вітають мене з першою свідомою ніччю. Володимир був увесь у свіжих шрамах, які як-не-як починали затягуватися. Тіло його було рожевим від погано змитої крові, а моє – геть червоне. У них був чудовий настрій і розмови обіцяють бути такими ж, але я перебиваю їх і переходжу до справи.

         — Послухайте! Я маю дещо вам сказати. Не знаю як ви поставитесь після цього до мене, але це не має значення. На кону наші життя. Мабуть…

         Радість з облич зграї змиває водою. Особливо швидко міняється Орест.

         — Другого дня після перетворення, я зустрів тих хто називає себе Орденом Чистоти. Якраз перед тим як Ольга повезла мене до Афанасія. Я хочу вибачитися…

         Мене переповнюють сумніви. Чи назвуть вони це зрадою?

         — Потім вибачишся. Краще скажи, що ти їм відповів? Швидко, — промовив Орест.

         Мене трясло, я ледве ворочав язиком.

         — Що хочу до них… Вони дали двадцять чотири години на роздуми, але прийшли до мене аж сьогодні вночі. Коли я був вовком, перед нашою бійкою.

         — Чорт забирай, який саме шлях ти обрав?

         — У Гвардію Смерті. Так вони називали це.

         — О, зараза! І, що вони сказали тобі сьогодні?

         — Щоб я прийшов до них протягом наступного дня і вони мене заберуть.

         — Тобто вони знали, що ти при свідомості?

         — Так, а вовк лише стояв і вивчав їх.

         — Твоє щастя, що він тільки це й робив. Інакше – вони запросто вбили б тебе. Але це не важливо. Важливо от, що… — він не закінчує свою думку.

         — Гнате! Ольго! Сюди, негайно!

         Гнат з’являється доволі швидко. Виглядає він значно краще ніж учора. Мабуть це був його звичайний стан – чорні запалі очі, мармурна шкіра і різкі, трохи незграбні рухи.

         — Де Ольга? Спить? — звертається Орест до присутніх.

         — Я не бачив її ще від учорашнього вечора, — відповідає Григорій. Тривога миготить в його очах.

         — Прокляття, — проскрипів зубами вожак. — Хай це буде лише збіг обставин. Гнате, шукай її! Всі інші — згортаєте табір, нам треба забиратися звідси, зараз же. А тепер, щодо тебе, Руслане, — він дивився на мене гнівно, але разом з тим і співчутливо, — Я розумію, чому ти не сказав раніше. Напевне, на твоєму місці, я б теж так вчинив. Розумію, ти був на роздоріжжі. На тому роздоріжжі, яке всіх нас спіткало. Але думаю, що твій сьогоднішній вчинок, говорить сам а себе. І все ж я маю прямо спитати: чию сторону ти обрав?

         — Так. Я був не здатний приймати правильні рішень того дня, я… Вибачте мене, я знаю, що накоїв. Підставив вас усіх. Але тепер я точно знаю, що не хочу вмирати за якогось вигаданого бога. Я… я з вами. Я хочу жити!

         Він кладе мені руку на плече:

         — Отже на роздоріжжі ти обрав не біг, а меч. Вирішив жити «всупереч», а не в «засніжених, незбурених просторах». Чи правильно я тебе зрозумів?