Розділ 5. Сторони конфлікту

Розділ 5. Сторони конфлікту

         Саме існування людини наштовхує її на суто людську проблему: усвідомлюючи власну окремість від природи та від інших людей, розуміючи це хай зовсім побіжно – через передчуття смерті, хвороби, старіння – людина неминуче відчуває свою незначущість і дрібність порівняно зі всесвітом та всіма іншими, які не є «нею». Якщо вона не належить до якоїсь спільноти, якщо її життя не набуває якогось сенсу та спрямованості, то людина почувається порошиною, і відчуття власної нікчемності її пригнічує. Людина позбавляється можливості віднести себе до якоїсь системи, яка б спрямувала її життя і надавала йому сенсу; в іншому випадку її переповнюють сумніви, які зрештою паралізують здатність діяти, а отже, і жити.

Еріх Фромм «Втеча від свободи»

         Вони дружно сідають на колоди, я розумію, що мені варто говорити. І я даю їм те, що вони хочуть. Розказую те саме, що й вчора Ользі та Афанасію. Вони не дивуються. Це вже чуто ними багато разів. Вони справляють враження ввічливий людей, які вміють слухати. Саме слухати щоб почути, а не слухати щоб відповісти. Я навіть починаю хвилюватися за те чи наявна в мені така ж якість.

         Під кінець моєї, сповненої нудьги, трагедії і меланхолії, розповіді вовки починають смажити м’ясо над вогнем. Повітря наповнюється запахом, від якого аж тече слина. Розповідь я закінчую і першим отримую покритий кров’ю наїдок. Я не був впевнений у тому чи хочу їсти, але коли Мавро, подає м’ясо Ользі і та одразу ж дмухає на нього і куштує, у животі у мене забурчало і я вирішую не відставати.

         — Майже кожен перевертень у світі, має схожу історію, — починає Орест. — І як на мене, це все свідчить про те, що природа дбає про те, щоб навіть той хто втратив сенс життя знову його знаходив – у служінні їй. Як думаєш, спробував би знову різати себе?

         — Мабуть так. Я часто про це думав, і період коли я жив наче робот, не є винятком. Думаю, що настав би той час і я уже б зробив все як треба.

         — Напевно це підтверджує твої слова, — киває Ольга вожаку.

         — А як на мене, — втручається Мавро, — це підступно з її боку. Вона вербує тих кому нікуди піти, тих хто у відчаї, тих кому вже наплювати на себе і використовує їх у своїх цілях. І вони йдуть на її поклик. Безпрограшний варіант. Так само діє і Гвардія Смерті.

         Я подумав, що після таких слів, станеться щось не добре. Але за інакодумство тут, видно, не карають. Розмова продовжувалась.

         — Я не думаю, що можна засуджувати того хто дає тобі сенс, того хто продовжує твоє життя, — відповідає йому Орест. — Вона приходить у най безвихідніший момент і рятує тебе, позбавляє всіх недуг і проблем. Показує шлях до Єдності, якої ми всі так р’яно шукаємо в роботі, творчості, коханні. Але відтоді як нас вигнали з Едему, від’єднали від природи, ми так жодного разу і не знайшли ту саму єдність. А зараз, що відбувається? Мені здається, що вона хоче повернути нас до Раю, бо Бога там давно уже не має…

         — Чорт! Оресте, це новий вірш! — вигукує Григорій.

         — Треба записати, — усміхнено відповідає йому вожак і відходить, залишивши мене зі зграєю.

          — А ти теж поет? — питає у мене Мавро. — Ти написав йому вірш-відповідь, так?

         — Колись був у мене невеличкий поетичний досвід. Коли був закоханий. А зараз ті вірші здаються мені сміттям. Ніколи ні про, що серйозне не писав, а тут, як послухав Ореста, захотілося…

         — Прочитаєш і нам? — питає Ольга, яка помітно повеселішала.

         - Можна. Але він місцями без рими, його треба правильно читати і можливо буде не дуже.

         — Байдуже. Якщо без рими то значить, що головне у ньому думка, а не форма, — шовковим голосом муркоче Григорій.

         І я читаю їм свого вірша. Мавро знову подає мені м’яса, я не відмовляюсь.

         — Ну як вам?

         — Як це м’ясо,  усміхнено відповідає Григорій.

         Я дивлюся на нерівномірно обсмажений, трохи кривавий кусень чиїхось м’язів на своєму шампурі і все розумію. Чудова метафора.

         — А мені сподобалось. – сказала Ольга.