Розділ 4. Вірші та імена

Розділ 4. Вірші та імена

                                                                                                                     В темноте глаза горят,
                                                                                                                     В них сомнения нет - один азарт.
                                                                                                                     Волчья стая свой готовит прыжок,
                                                                                                                     Цель есть!

Ария «Раскачаем это мир»

Пахне травами. Навколо ворушаться якісь тіні. Я відкриваю око і в мить усвідомлення небезпеки підриваюся на ноги. Ковдра, якою мене прикрили падає на землю. Я піднімаю її і прикриваюся.

         — Тебе навіть будити не довелося, хлопче, — звертається до мене високий і кремезний чоловік. — Дійсно маєш вовче чуття. Як і ми.

         Чоловік артистично вказує рукою на всіх присутніх. Окрім нього на мене дивиться Ольга та ще двоє чоловіків: один високий і стрункий, з котячими очима, а другий вже зі зморшками на обличчі, трохи нижчий, страшенно блідий і сонний.

         — О, Господи…

         — Що, вперше бачиш перевертня? — питає той самий чоловік, який схоже був тут головним.

         Двоє велетенських, антропоморфних вовків своїми передніми лапами-руками притискають до землі дідугана Афанасія. Він увесь укритий рваними ранами, пов’язка зірвана, а очі запливли червоно-синіми набряками. Його, здавалося б могутнє, тіло не могло чинити спротиву двом чудовиськам: один чорний, під три метри зростом, а другий сірий, на метр нижчий. Зараз вони впилися в мене своїми хижими очима. 

         — Ну то тепер будеш бачити їх частіше, — продовжує вожак. — Ми прийшли аби прийняти тебе до себе. Залишитися тут ти не можеш, і піти самому це вірна загибель. Тому йди з нами. Деталі – пізніше, коли будемо якнайдалі від цього місця, — він окидає нервовим поглядом дерево. — Ти підеш з Ольгою і Гнатом.  Всі інші — на розвідку в ліс, півколом в напрямку табору! А його так і залиште, — звернувся нарешті до перевертнів, що тримали Афанасія.

         Вожак і чоловік з котячими очима швидко роздягаються і віддають речі Гнату, цьому моторошному блідому дядьку, який здавалося, от-от вмре чи засне. Тим часом, двоє вовкулак кидають Афанасія обличчям в землю і легким бігом вирушають до лісу. Їхні тіла, вкриті короткою, але густою шерстю, вигравають сталевими м’язами, а у рухах простежується неймовірна міць. Невже я теж так виглядаю?

         Щось закректало. То починається перетворення. Нарешті я бачу його з боку, але приємного в цьому мало. Воно триває, не більше п’яти хвилин і ми вже занурилися в ліс коли все завершується. Я, час від часу, озирався на них, але одразу ж відвертався – бридко було дивитися як людська голова видовжується, все тіло несамовито колотиться і шерсть нерівними пасмами укриває почервонілу шкіру. Іноді бризкає кров, щось булькотить і тріщить. Мене тягне від цього видовища блювати. І все ж я застигаю на місці від захвату, коли повз нас пробігає величний людино-вовк і дивовижна рись.

         Якийсь час ми мовчимо. Я думаю про все і ні про що. Уже три ранки поспіль мене зустрічають нові незнайомі люди і чогось від мене хочуть. І якщо вчора ситуація почала набувати якоїсь зрозумілої форми то сьогодні все знову почалось спочатку. Я відчуваю себе іграшкою, яку кілька шестирічних дітей перекидають один-одному. Відчуваю себе беззахисним.

         — І на, що це по-твоєму було схоже? — порушує тишу Ольга. — Я знаю ти бачив. Сподівалася на допомогу. А ти просто дивився і все.

         Мене опустило ще нижче. Із розбитого стану я перейшов в розчавлений. Тепер я боягуз. Я мовчу. І не хочу виправдовувати свою ницість. Я все приймаю хоч мені є, що сказати у відповідь. Але зараз – я не хочу нічого. Де ж ті люди з хрестами?