Розділ 2. Противитись немає сенсу

Розділ 2. Противитись немає сенсу

                                                                                                                «Лишь коснется лунный свет меня,

                                                                                                                 И в волка обращусь вмиг я.

                                                                                                                 Разрежет тишь ночную вой,

                                                                                                                 Вновь я теряю облик свой.»

                                                                                                                 Король и Шут «Оборотень»

Я ситий. Мені жарко.

Денне світло вибиває сон з моїх очей. Пригріває низьке сонце. На холодному небі пропливає кілька рваних сірих хмаринок. Вчорашні свинцеві полки схоже відійшли кудись на схід.

Де я? Живий? Так. І повністю голий. У роті відчуваю дивний, солодкуватий присмак чогось... М’язи напружені, вібрують. Тіло розпашіле і аж рожеве. Рожеве… О, Господи! Це тіло не може бути моїм! Воно потворне. Шкіра це чи не шкіра? Воно оперезане якимись чорними і червоними клаптями, що нагадують м’язові пучки, місцями обтягнуті шкірою і рідким волоссям. Я боюся навіть торкнутися до них, але все ж роблю це і розумію, що торкаюся до себе. Це моє тіло. Більше і міцніше ніж раніше. От тільки як же мені від нього бридко!

Я дивлюся на сонце крізь свої пальці і гілля голих дубів. Згадую вчорашній вечір і аж холону з жаху. Голову окуповують питання, відповідей на яких, я дати не в змозі. Мене огортає відчай, очі зволожуються. Різко з’являється бажання опинитися вдома, біля мами…

— Чорт!!! — викрикую я, а потім додаю ще кілька лайливих слів і б’ю кулаком по землі.

Після цього я різко встаю, відкидаючи геть свою внутрішню дитину. Треба думати, збирати факти, аналізувати. Треба триматися.

По щокам течуть сльози.

Я похиляюся на дуба і стою так якийсь час. То он воно як опинитися віч-на-віч з природою без усіх надбань цивілізації. Невідомо де, невідомо як… Мене огортає почуття безпорадності, очі знову намокають…

Стоп! Зберися і думай. Ти ж не дурень. Дурні не отримують підвищену стипендію, хоч іноді й стають президентами. Маєш щось придумати. Що робити?

Я знову лаюся. Брудно і всім, що знаю. Потім б’ю кулаками по стовбуру дуба і обдираю шкіру на кісточках пальців. Дереву однаково, а мені болить.

Ще хвилька і я нарешті вирішую кудись іти. Так, все добре. Мені ще не холодно, отже є якийсь час на пошук людей. Хоча можливо мені тепло через переохолодження і через годину я перестану відчувати свої кінцівки, а потім помру? Можливо. Але у мене все-одно є час. Я в лісі. Зараз приблизно тринадцята година, отже південь там де сонце, позаду мене північ, по ліву руку схід, а по праву захід. Щось спіткало мене вчора ввечері, але я не пам’ятаю нічого з того, що було вночі. Мене хтось сюди привіз чи я сам сюди дійшов? Середня швидкість пішохода – п’ять кілометрів за годину, якщо зараз середина дня то від останнього моменту який я пам’ятаю пройшло вісімнадцять годин. П’ять помножити на вісімнадцять буде дев’яносто. Дев’яносто кілометрів! Але це все приблизно, до того ж я не знаю скільки часу тут пролежав і чи постійно рухався, і куди рухався? Де я відносно Гулога? Думай, згадуй карту. Точно! На північ і захід від міста лежать суцільні поля, а на південь і схід – лісові господарства і заповідник. Тут суцільний ліс, а не лісосмуга, адже я рухаюсь вже хвилин п’ять, отже відносно міста я або на сході, або на півдні. Це означає, що мені треба рухатися на північний-захід. Якщо побачу поля на заході то зверну на північ, якщо на півночі – поверну на захід. Надважливо постійно рухатися в бік міста, адже так збільшується вірогідність знайти дорогу і людей (чи будуть вони допомагати мені голому це вже інше питання).