Розділ 1. Метаморфоза

Розділ 1. Метаморфоза

                                                                                                                     «Поблеклий місяць вдарив током,

                                                                                                                                     Запало в душу відчуття:

                                                                                                                                   Ти не потрібен тут нікому,

                                                                                                                             Ти навіть вільний від життя.»

                                                                                                                   Тінь Сонця «Хрестини вовкулаки»

Як завжди, о шостій годині вечора, переді мною пролягає шлях приблизно у два кілометри через центр і приватний сектор міста Гулога. Я можу пройти його хвилин за двадцять, але часто (і сьогодні теж) уповільнююсь до швидкості старого дідуся і просто пробую насолоджуватися прохолодним повітрям маленького містечка та улюбленими піснями в стилі метал і його похідних. Я часто обираю не прямий шлях, аби подовжити прогулянку. Траплялися випадки, коли я повертався назад просто від хвірточки хати де знімаю кімнату, і блукав так ще хвилин десять. Потім ще десять… І через годину все ж вертався у свою маленьку нору. Одне вікно, ліжко, два стільці, непотрібне крісло на якому зазвичай лежить телефон, пачка від ласощів на кшталт чіпсів чи якихось цукерок, стіл і полиця, де я зберігав свої конспекти, роздруківки і все, що було пов’язане з навчанням, а також книжки, які забезпечували мені надійний спосіб для втечі від дійсності. Дешевенький ноутбук стояв на напівпустому столі разом з деякою макулатурою і пляшкою води. Одяг, іноді акуратно складений, а іноді кинутий наче брудне ганчір’я висів на стільцях та лежав на полиці під столом. Доволі аскетичне помешкання, особливо якщо врахувати таку зміну мого життя як відмова від непотрібної їжі: чіпси, різне печиво, батончики, цукерки і все подібне. Це непогано економить гроші, спустошує крісло, та й печія перестає надокучати (в дитинстві навіть подумати не міг про печію у двадцять років, коли дивився на одного свого родича, який у сорок їв ложками соду, аби втихомирити вогняного змія у своїх нутрощах). Я навіть трохи пишаюся своїм аскетичним стилем життя, хоча й рідко кому про це розповідаю. Та й взагалі, я рідко комусь хоч щось розповідаю. Я відлюдько, хоча мізантропом мене аж ніяк не назвеш, скоріше навпаки. Часто трапляється так, що люди користуються моєю добротою та м’яким характером і я їм те пробачаю, а вони й надалі продовжують мене використовувати. Добрий – отже слабак. Так вважає більшість.

Також у мене є цікаве хобі, доволі рідкісне, особливо для маленьких міст. Я стріляю з лука. Чудове заняття. Відволікає від навчання і від темних думок про все і ні про що. Дівчата від цього в захваті, та й мені приємна короткочасна компанія милих щебетух.

Про інші аспекти мого життя розповім потім. Або й не розповім. Воно вам треба?

А зараз я повільно прогулююся під чистим темно-синім небом. У вухах розкочуються важкі, але мелодійні гітарні рифи «симфонічного дет-металу», обличчя обдувається прохолодним повітрям, а ніс вловлює вихлопні гази машин. М’язи чудово забиті під час тренування, але попри ту дозу дофаміну, яку має приносити фізичне навантаження, настрій у мене паскудний. Ангедонія брала своє. Паскудно ходити до тренажерки аби не ходити на безглузді заняття з фізкультури (а в моєму університеті саме такий привілей ти отримуєш, якщо відвідуєш платну спортивну секцію), паскудно думати, що треба вчити якусь маячню на завтрашні практичні заняття. Але це паскудство саме по собі майже невинне, воно є лише скабкою і не більше, а іноді навіть цікаво колупатися у власній шкірі аби витягнути маленьку дерев’яну голочку.

Мабуть моя проблема в тому, що я не уявляю для чого все це роблю. У мене не має цілі, я не розумію для чого піднімаю голову з подушки, для чого існую. А сучасний темп життя і безкінечний потік інформації не дає вільно дихнути і усвідомити сенс свого буття. Однак, численні роздуми привели мене до дуже цікавої думки, яка тепер не залишає мене у спокої. Вона звучить…