Розділ 28

Гордій

Мені стало значно легше, коли я розповів їй про себе. Може тому, що вже вважаю Іванку своєю. А може це через почуття, які прокинулися та вирують в грудях з кожним днем все сильніше. Кожен нерв бринить, кожна клітина пульсує. Я наче перероджуюсь, пірнаючи у задоволення… відчувати.

Це щось нереальне, але, трясця, надзвичайно потужне.

Я збуджений. Я жадаю її більше за життя.

Іванка лежить поруч така довірлива, така… моя. Я дійсно ще не бачив нічого і нікого прекраснішого за неї. Її ноги гідні пензля найталановитішого художника. Але лише в мене є право милуватися цією красою.

Кінчики пальців горять вогнем, коли торкаюся її тіла через сукню. Але ж торкаюсь. Але ж відчуваю її під своєю долонею.

Іванна тихо стогне від задоволення, а моє серце б’ється вже не в моїх грудях – воно в руці, що торкається дівчини, яка стала моїм скарбом, моєю втіхою. Моїм усім. Боляче дихати, не можу вгамувати власне тремтіння, вкриваюся потом, втім отримую кайф, як той садомазохіст.

Твердо впевнений, що спробую ще й ще, аж поки дотики через тканину не стануть звичною необхідністю, повсякденною потребою. А потім ми підемо далі, потім будуть дотики до оголеної шкіри, поцілунки… Господи, як же я мрію її поцілувати. Якщо це стане можливим – цілуватиму її постійно. Сподіваюсь, на це піде не п’ять років. Хочу вірити, що це станеться значно скоріше.

— Іванко?

— М-м-м? — тихенько муркоче. Розімліла, лежить, розкинувши руки, очі заплющені, на чуттєвих губах грає замріяна усмішка. Поділ сукні досі ледь прикриває трусики. Дозволяє мені милуватися своїми ніжками. Дивлюсь та заздрю кожній комашці, що сідає на її тіло.

— Я все ж таки хочу почути твої умови. Скажеш мені просто зараз чи ще маринуватимеш?

— А мені теж можна торкнутися тебе через тканину? — різко сідає. Її розпашіле обличчя опиняється біля мого, але вона все одно скорочує відстань до максимуму. — Гордію, я теж хочу! — якби ж вона лише знала, як сильно в мене їде дах від цих її слів.

— Ми зробимо це завтра ввечері. Коли мій водій забере тебе від мами та привезе до мене. Домовились? А тепер щодо умов, люба.

— Добре. На мою думку, вони прості. Перше: право на особистий простір. Якщо мені раптом захочеться побути самій, мати свої думки, хобі, речі, бажання зустрітися з рідними або друзями. Друге: тотальний контроль. Його не має бути. Я проти, аби ти відстежував кожен мій крок, дзвінок, погляд або щоби ти нав’язував мені свої бажання. Якщо мені щось не сподобається, ти не повинен мене змушувати. Не хочу бути твоєю власністю. Волію бути партнеркою, жаданою жінкою, другом.

— Гаразд. Це все? Я приймаю твої умови. Хоча імовірно мені буде важко від тебе відлипнути. Ось як зараз. Я не хочу повертатися туди, де тебе нема. Я наче загіпнозований, прикутий до тебе. Схиблений на тобі. Ти витримаєш мене такого?

— Так, бо імовірно, що тебе такого мені буде завжди мало, — видихає мені в губи.

Дідько, яка ж це шалена спокуса та вибухова мотивація, що спонукає бажати більшого, діяти, боротися й перемогти.

— Рахуватиму години до завтрашнього вечора, — шепочу.

— Це взаємно, — вона ризиковано близько. — Одного дня, Яворівський, я тебе поцілую. Хай навіть після цього всесвіт навколо нас перетвориться на зоряний пил.

— І на це я теж чекатиму, люба. Ходімо. Я так нечемно вкрав тебе у твоїх рідних, адже ти тут заради спілкування із ними. Більше не турбуватиму. Дам тобі трохи скучити за мною.

Дорогою назад Іванка розповідає мені про сестру, про бабусю, котрої не стало два роки тому. Як вона вчилася ліпити вареники та розводила бджіл. Я мовчу. Слухаю, з легкою усмішкою на губах та щосекунди насолоджуюся.

Я однозначно закоханий. Це робить мій власний всесвіт значно ширшим і водночас він вміщається в одному поштовху її серця, бо серце цієї дівчини – центр мого всесвіту.

Стримано прощаюся з Катрусею та моєю майбутньою тещею, попри заперечення Іванки лишаю їм одного зі своїх охоронців на той випадок якщо її колишній надумає повернутися, сідаю в машину й їду, бо в мене ще заплановано кілька справ на вечір. І всі вони пов’язані з моєю чарівною майбутньою дружиною. Дорогою набираю сестру.

— Гордію, щось сталося? — перелякано видихає вона в слухавку.

— Чого це ти так вирішила?

— Бо ти, братику, телефонуєш мені раз на рік, коли вітаєш з днем народження.

— Каміло, але ж ми спілкуємось, — чому дівчата завжди усе так ускладнюють, навіть кожну довбану дрібницю.

— Бо це я набираю тебе першою щотижня, аби дізнатися як твої справи. Гаразд, відчуваю, що ти починаєш нервувати. Кажи, уважно тебе слухаю, — Каміла у нас ще та штучка. Не може без викрутасів, без демонстрації свого гонору. На її думку, вона завжди права, а кожна суперечка з нею закінчується мігренню.

— Мені потрібна твоя допомога. Зустрінемось завтра в центрі? Ти добре знаєшся на ювелірних прикрасах. Хочу, аби ти допомогла мені обрати каблучку для моєї дівчини.

— У тебе є дівчина?! Отакої! А наші батьки в курсі?! — аж захрипла бідна від несподіванки.

— Я готую для них сюрприз. То що? Ти мені допоможеш? — певен, вона не розбовкає і навіть не мучитиме питаннями, бо знає, що я за людина. Точніше, знає мене колишнього. Для усіх інших я таким й залишуся. Стриманим, холодним, зверхнім. Лише з Іванною буду новим собою.

— Залюбки! Зустрінемося о десятій біля ювелірної крамниці «ZARINA», там можна замовити унікальну прикрасу. Головний менеджер мій знайомий. У твоєї дівчини буде неповторна, єдина у світі каблучка. Чекатиму, братику!

А я чекатиму завтрашнього вечора, рахуватиму години, кроки, зітхання до того моменту, коли знову зможу побачити Іванку. Завтра вона залишиться у мене на ніч.