Розділ 27

Іванна

— Пам’ятаю, як мої батьки сильно сварилися. І доволі часто. Мене це неабияк лякало, бо іноді мама починала бити посуд, а тато через це сатанів, плюючись образливими словами. Я тікав з дому та ховався, чекав поки вони заспокояться. Того дня я сховався в гончарній майстерні, яку тато збудував для мами. То було її хобі, ліпити різні черепки. Мої батьки доволі заможні люди, вічно вигадували чим би себе розважити. Я ріс у великому маєтку і у свої п’ять років знав кожен його куточок. Мої няньки часто змінювались, мама їх звільняла через ревнощі. Тож того вечора я знову був без нагляду, заснувши в тій майстерні. А вночі сталася пожежа. Щось не те було з гончарною піччю. Отямився вже в лікарні, весь обпечений, скутий пекельним болем. Кажуть, я три дні був у комі, лікарі не дуже сподівалися, що я виживу. Я досі відчуваю той запах, коли медсестри змінювали стерильні пов’язки… Це стало початком мого пекла. Я пролежав в опіковому центрі майже рік, переніс безліч операцій. І після цього з’явилась фобія, я більше не міг терпіти дотики, втратив емпатію. Непритомнів, навіть коли до мене торкалась моя мама. Відтоді я тримаю людей на відстані, не бажаючи розуміти їхні емоції. Мені здавалося, що я залишусь таким назавжди. Жоден психотерапевт не допомагав, жодні заспокійливі, йога, медитації. Аж поки я не знайшов класного спеціаліста, Аду Германівну, яка навчила мене це контролювати та використовувати. А потім з’явилася ТИ. А з тобою вихор нових відчуттів та бажань. Ось така історія.

— Дякую, що поділився, — я навіть не можу висловити, як сильно я йому співчуваю. Та навряд чи йому потрібні мої співчуття, він від цього більш мужнім себе точно не почуватиме. Тут потрібна делікатність, жіноча мудрість, дуже сподіваюсь, що в мене її трохи назбиралося. — Гордію, а чому я? Чому саме я стала цим винятком? Хімія?

— Хтозна, — посміхається, повільно крокуючи поряд зі мною. — Ти моя нерозгадана загадка, надскладний дев’ятизначний код, який збігся з моєю похибкою. …Як тобі ця галявина? Чудовий краєвид. Не хочу, щоб ти втомилася. А ще ти голодна. Тому падаємо тут.

— Не посперечаєшся, — розстеливши плед, зручно на ньому вмощуюсь, виймаючи з кошика смаколики.

Гордій не поспішає, стежить за кожним моїм рухом жадібним поглядом наче хижак. І той голод, що застиг в його очах, геть інший. Через що його очі потемніли, як озера перед грозою. Цей витончений голод втамувати важко, бо це не про їжу.

Мене зачаровує його одержимість, бо я й сама вже ним одержима.

— Сідай, імператоре, буду тебе пригощати. В усіх сенсах, — дивлюсь, як він граціозно вмощується поруч. Елегантний, вродливий та водночас мужній. Серце несамовито вальсує в грудях. Щось мені підказує, що ми цей пікнік запам’ятаємо надовго.

— Хм, імператор, бо збудував бізнес-імперію? Мені може сподобатися таке звернення. Накажу, щоб з понеділка усі мої підлеглі зверталися до мене саме так, — жартує, і це добрий знак. — Боже, Іванко, чому це так смачно? — вигукує, проковтнувши половину пиріжка. І дивиться так здивовано, щиро, тепло.

— Бо зроблено з любов’ю, — сміюсь. Треба буде сказати мамі, що майбутній зять оцінив її старання.

— Ні. Це тому, що коли ти поруч – усі мої відчуття посилюються, — відповідає серйозно. — Це правда. Їжа стає смачною, кольори насиченими, звуки мелодійними, роздратування бурхливим, радість неосяжною. Не розумію як це працює. Наш мозок складна штука.

— А може це не мозок, а серце? — всміхаюся, відсуваючи кошик та підсуваюся до нього ближче, вставши поряд навколішки. — Заплющ очі. Ну-бо, Гордію, довірся мені. Я не торкатимусь без твого дозволу, бо поважаю твої бажання та кордони.

Повагавшись кілька секунд, Гордій все ж таки заплющує очі, а я, нахилившись до нього якомога ближче, тримаючи рівновагу, щоб не потривожити його своїм доторком, починаю дмухати йому на обличчя. На повіки, щоки, губи, вухо й знову повертаюся до повік. Бачу, як Гордій смикає кадиком, як запульсувала вена на його шиї, чую, як рвано він дихає.

— Що ти відчуваєш? — питаю пошепки.

— Приємно, лоскотно. Збуджує, — різко розплющує очі. Його промовистий потемнілий погляд скорочує дистанцію між нами ще більше. Чи то дивний візуальний ефект, чи то гра емоцій. — Я обіцяв спробувати доторкнутися до тебе через одяг. А ти довіришся мені, Іванко?

— Звісно, — схвильовано ковтаю. Я дійсно йому довіряю. Повністю. Навіть якби він запропонував мені роздягнутися – я навряд чи відмовилася б. Бо зараз йдеться не про гордість, сором’язливість чи якісь збочення. Зовсім ні. Мені подобається віддаватися його очам. Я хочу вивести його з того пекла.

— Тоді лягай. Зігни ноги в колінах, — Гордій лягає поруч зі мною на бік, спираючись на лікоть. — Я ще не бачив дівчини красивішої за тебе, Іванно. Це правда. Для мене так воно і є. Певно, я міг би дивитися на тебе годинами, насолоджуючись кожною секундою, — промовляє тихо, хрипко. Компліменти йому вдаються дедалі краще. — Будь ласка, потягни сукню трохи вниз, але повільно.

Чи мене це бентежить? Так. Але бентежить якоюсь забороненою втіхою.

Тягну поділ вниз, оголюючи ніжки аж до стегон. Гордій дивиться й не дихає. Я, здається, теж. А коли він раптом кладе мені свою руку на живіт, мене наче пронизує струмом!

Схлипнувши, вигинаюся назустріч цьому дотику. Нехай через тканину сукні, але я відчуваю тепло його руки, його ніжність, з якою він погладжує низ мого живота.

— Господи, як же добре, — видихаю, не стримуючись.

— Хороша дівчинка, — шепоче Гордій, прибираючи руку. Він зблід, чоло вкрилося крапельками поту, але погляд став ще темнішим. — Вже не дочекаюсь, коли ти до мене переїдеш, коли зможу назвати тебе дружиною.