Розділ 26

Іванна

Треба якось тактовно, не розкриваючи всієї правди, сказати мамі щодо заборони на дотики. Та ще й зробити це в присутності Гордія. Я сама переживаю, щоб не зачепити його ненароком, відчуваю цю червону кнопку, що постійно пульсує. Хоча мені, напевно, варто розслабитися, бо відстань має контролювати Гордій, фобія його до цього привчила.

Галантний, вихований. Відчиняє мені двері, пропускаючи всередину, й кожного разу, коли наші очі зустрічаються, мене струшує. Трясця, коли я встигла так сильно закохатися?

В хаті смачно пахне пирогами та яблучним компотом, одразу нагадує про дитинство, про бабусю, про купу мрій, що не здійснилися.

— Мамо, дозволь тебе познайомити з Гордієм Яворівським, — кажу, а вона дивиться на нього не надто приязно, бо Гордій чужий, а Дмитро свій, ще й побитий. Певно, співчуває Вознюку. — Думала розповісти тобі про це пізніше, але якщо вже так склалося. Гордій мій наречений. Днями ми одружимося. Тихо та скромно. А ще він мій начальник. І це завдяки йому у нашої Катрусі з’явився шанс на лікування, — хвилююсь страшенно, бо приблизно знаю, що вона скаже. А вона заціпеніла та навіть не кліпає. — Мамо?

— Ви хоч кохаєте одне одного? — питає, а по щоках вже котяться сльози. Материнське серце не обдуриш.

— Маріє Вікторівно, щиро вас запевняю, що ваша донька найдорожче, що в мене є, — випереджає мене Гордій, поки я вигадувала відповідь. Промовляє привітно, з почуттям власної гідності та поваги. Цей чоловік вміє вести переговори з найскладнішими співрозмовниками. — Дякую вам за неї. Не можу висловити словами, який я щасливий, що Іванна погодилася вийти за мене. Вам не варто перейматися, бо я планую її берегти та балувати. …Та є один нюанс, про який я маю вас попередити, щоб надалі не виникало неприємних казусів. Справа в тому, що я не сприймаю дотики більшості людей, — Гордій трохи лукавить, аби не шокувати мою маму остаточно. — Тому я буду дуже вам вдячний, якщо ви триматимете невеличку дистанцію.

— Доню, що ти накоїла? — розгублено бурмотить мама.

— Мені із ним добре, мам. Це все, що тебе наразі має хвилювати. Ходімо, познайомлю тебе з Катрусею, — усміхаюся, киваю Гордію, хоча ця щаслива усмішка далася мені непросто. Хата аж вібрує від емоційної напруги. Мамі потрібен час, щоб оговтатися після таких несподіваних новин.

А от знайомство з моєю молодшою сестричкою пройшло чудово, вона у нас любить спілкуватися, а після того, як Гордій похвалив її малюнки, Катруся однозначно записала його у свої друзі.

— Іванко, до чого такий поспіх? Обов’язково виходити заміж за цього аристократа? — залишивши Гордія з Катрусею, повертаюсь перевірити, як мама, а вона одразу накидається на мене з питаннями. — А як не злюбиться? Це все через гроші?

— Це все тому, що він мене подобається, — усміхаючись, міцно-міцно її обіймаю, бо подумки обіймаю ще й Гордія. — Чого ти вирішила, що він аристократ?

— Тому що схожий на якогось графа. Мабуть, мільйонер, що звик до шику та гарних дівчат?

— Ні, мільярдер. У нас із ним усе серйозно, мам. Краще думай про те, що у Катрусі з’явився шанс, який випадає не всім. Лише дві з чотирьох таких операцій бувають успішними, і ми обов’язково потрапимо у відсоток щасливчиків. Допоможеш мені зібрати кошик для пікніка? — мене раптово осяює ця ідея і аж на душі легше стає. Чомусь мені здається, що сьогодні не найліпший день для спільного обіду. Через присутність Гордія це буде ще той чемпіонат ніяковіння та конкурс збентежених писків. Звикати до того, що Яворівський стане частиною нашої родини треба поступово. Краще ми з ним удвох на якійсь мальовничій галявині пиріжків пожуємо.

— Підеш зі мною на пікнік? — Гордій тільки-но вийшов з кімнати Катрусі, а я вже стою посеред коридору з пледом та кошиком у руці. Волосся скрутила в гульку, а спортивний костюм змінила на строкату сукню, з пишним низом та відкритими плечима.

Ось на ці самі плечі й опустився важкий погляд Гордія, обпік та ковзнув нижче:

— Лише ти і я? — питає тихим, хрипким голосом, що просів від бажання. Так і знала, що сукня припаде йому до смаку.

— Нехай це буде нашим першим побаченням. Сподіваюсь, твоя охорона залишиться у дворі?

— Вони триматимуться на відстані, — рішуче забирає в мене кошик. — Веди. …Я від тебе в захваті, Іванно. Аж голова паморочиться, — пестить мене очима та усмішкою, огортає млосним трепетом. Я цілком переконана, що Гордій мене жадає. І це, трясця, взаємно. Просто треба знайти спосіб, як обдурити цю його фобію, або ж зцілити його. Бодай частково. Лише для мене. І тоді я позбавлю його страждань, кохаючи щосили.  

    В кінці нашої вулиці є хата, що вигоріла вщент, точніше те, що від неї лишилося. Навколо розрослися чагарники, попід почорнілими стінами примостилася бузина, всередині, де колись були кімнати – вимахала здоровенна акація. Нікому немає діла до цих руїн, бо немає власника. Так і стоїть наче чорне більмо. Але стежка до лісу починається саме звідси. Гордій якось дивно застиг, роздивляючись наслідки страшної пожежі, що сталась дуже давно.

— Знаю, все це має зловісний вигляд. Та місцеві вже звикли й не звертають уваги, — я здогадуюсь, що шрами на руках Гордія пов’язані саме з пожежею. — Це навіює на тебе неприємні спогади?

— Мої батьки переконані, що маючи купу грошей, можна будь-кого змусити мене обожнювати. Адже якщо ти дружина мільярдера, хіба тебе повинно хвилювати, що його тіло недосконале? У мене не лише… психологічне відхилення, вавка в голові простими словами, у мене ще й вкрите шрамами тіло. Від опіків. Ти не захочеш мене бачити роздягненим, Іванно. Але я розповім тобі, що сталося того клятого дня…