Розділ 25

Гордій

Коли ти весь час терпиш біль, ти потроху до нього звикаєш, він наче стає частиною тебе. А потім ти приймаєш знеболювальне, раптом усвідомлюючи, що життя може бути інакшим, вільним від болю, від скутості та сірих відтінків. І ти вже не хочеш повертатися до колишнього пригніченого стану.

Ось так приблизно діє на мене Іванка. Вона моє знеболювальне, мої барви життя.

Просто сидіти й чекати, коли тобі зриває дах доволі непросто. Важко відвернути свою увагу, бо щось інше вже не настільки цікавить. Нові проєкти, розширення бізнесу трохи відійшло на задній план. Бо, нарешті, вперше за стільки років у мене в пріоритеті моє особисте життя. Виявляється, це можливо. І я нізащо не втрачу цей шанс. А боротися я вмію!

А ще я дізнався, що таке ревнощі. Не паніка, не гнів, а дещо нове для мене. Спочатку таке відчуття ніби холодна прудка змія повзе моїми венами, лишаючи по собі отруйний слід. А потім ця отрута починає горіти вогнем, випалюючи зсередини. Триндець, який неприємний посмак…

Хотілося вбити того недоумка за те, що він собі дозволив її чіпати, за спробу образити Іванку. Вона моя. Лише моя. Нікому не дозволю торкатися моєї жінки ось так зневажливо, так грубо. І дивитися на неї теж не дозволю! З такою зухвалістю наче вона дешева річ. Я навіть хотів схопити його за горлянку власноруч. Цікаво, можливо, моя фобія й для нього зробила б виняток? Добре, що здоровий глузд таки взяв гору.

І ось тепер, зачаровано пірнувши в блакить її дивовижних очей, я щосили придушую в собі бажання посадити її в машину та відвезти додому. До себе додому. Туди, де вона буде в безпеці. Де я зможу дивитися на неї так, як мені того хочеться.

— Іванно, чому ти на мене не сердишся? — питаю прямо, бо хочу почути чесну відповідь.

Якщо вона збреше – я це одразу зрозумію. Відчую. Серцем. Важко повірити, але моє серце останнім часом реагує на неї, як найчутливіший детектор. Це дивно й досі незвично. Не маючи змоги торкатися до неї кінчиками пальців або губами… я вчуся торкатися думками. Можливо навіть душею. Хоча донедавна я не надто вірив в існування душі чи тим паче кохання.

— Я не знаю, як це пояснити, — от дідько, вона знову закушує нижню губу. Я їй не дозволяю, а вона все одно не слухається. Ці губи треба цілувати та пестити…

Трясця, реально їде дах. Точно треба піти пиріжків нажертися, щоб хоч якось відволіктися.

 — А ти спробуй. Бажано словами, а не оцими бісиками в очах.

— Воу, то ти помічаєш моїх бісиків? Завжди підозрювала, що ти розумний чоловік. Ти мені подобаєшся, Гордію. І навіть попри те, що ти так недоречно припхався, я все одно рада тебе бачити. Ходімо. Познайомлю тебе з мамою та сестрою, — вона каже щиро. Моє серце пропускає удари. Гуп… пауза… і знову поштовх. В грудях з’являється якийсь солодко-пекучий щем. А ще мені здається, що Іванка легесенько фліртує.

— М-м-м… дуже цікаво, як ти мене їм представиш? — дівчино, якби ж ти тільки знала, як сильно я хочу пригорнути тебе до себе. Та поки що… роблю це лише очима.

— Та ти наче вже визначився. Буквально кілька хвилин тому, розмахуючи битою, назвав мене своєю дівчиною, — ну ось знову грайливо смикає плічком. — Скажу правду. Скажу, що збираюся за тебе заміж. А про мої умови ми з тобою подискутуємо пізніше, — зриває квітку чорнобривця, цілує її й простягає мені. Беру обережно ледь не торкнувшись її пальчиків, затримую погляд на її до сказу бажаних мною губах, і теж цілую квітку.

— Заведемо коробку зацілованих квітів? — не зміг стриматися, гіркота все одно просочилася в інтонацію. Ховаю квітку до кишені, бо дійсно збираюся її зберегти. Кажу ж… геть їде дах.

— Гордію… ти… — коли вона червоніє я завжди напружуюсь, бо завдяки якомусь шостому відчуттю вже знаю, що мова піде про мою фобію. — Ти можеш торкатися через одяг?

— Взагалі-то цього я теж намагаюсь уникати. Проте з тобою можу спробувати. Бо ти для мене унікальна, — відповідаю, не розриваючи зоровий контакт. До речі, цікава ідея. Її ініціативність страшенно тішить та вкотре дає надію.

— Фух. Добре, це вже щось. Спочатку знайомство з рідними, а потім ми з тобою погуляємо. Ти винен мені деякі подробиці зі свого життя.

— Погуляємо? Тобто… потягнеш мене до лісу? — іронічно скидаю брову. Настрій в мене значно покращав. Певно, всю клумбу зараз розцілую.

— О, то моя давня дівоча мрія. Затягнути в хащі якось мільярдера й позбавити його там цноти. Ой… — так гарно жартувала й раптом знову зашарілася. — Ляпнула, не подумавши. Вибач.

— Не вибачайся. Можливо, колись саме так і станеться. Принаймні я обережно на це сподіваюсь. Якщо хтось і стане моєю першою жінкою – то це ти, Іванко. Першою та єдиною. Тебе це не лякає?

Хитає головою, кусає бідну губу, розхвилювалася:

— Хіба це має лякати? Мене турбує лише те, що доведеться набратися терпіння, бо це хтозна-коли станеться. Боже… — зніяковіло відвертається. Сором’язлива і водночас така гаряча. — Щось я з тобою сьогодні занадто відверта.

— Так і має бути. Я наполягаю, аби ти казала мені про все, що шкребеться у твоїй голівоньці.

— Це буде взаємним? Відвертість? — дивиться мені не в очі, в душу, торкається так глибоко, що у мене збивається подих, а фобія більше не тисне з середини. Це лише тимчасово, якась коротка мить, але гріх цим не скористатися. Торкаюся рукою її волосся, пропускаючи пасма крізь пальці. Хто б знав, яке це прекрасне відчуття…

— Абсолютно взаємно, моя люба.