Розділ 24

Іванна

— Можеш одразу розвертати назад, — войовничо складаю руки на грудях. — Тобі тут не раді. Тож прибирай цю безсовісну либу зі свого писка та котись до себе.

— Синичко, хто ж так зустрічає старих друзів? — Дмитро й раніше був нахабою, а тепер й поготів. Пре, наче так і треба.

— Вознюк, ми з тобою не друзі. Вже ні. В останню нашу зустріч я тобі це чітко дала зрозуміти!

— Ой, Іванко, перше кохання не забувається. Ти досі сердишся, а отже я тобі не байдужий.

— Боже, яке пришиблене. Не переживай, я про це завжди пам’ятатиму. А ще як твоя мамця прийшла до мене додому, вимагаючи повернути всі твої подарунки. Після того як ти умотав зі своєю новою дівчиною до столиці. Бачу, з Ольгою у тебе теж не склалося. Як і з десятками інших за ці два роки. Правду кажу? Не було між нами ніякого кохання, лише дурість. Вали звідси. Поки що прошу по-хорошому, по-людськи.

— Тобі так личить твоя гонористість. Синичко, ти стала ще красивішою. Твоя мама натякнула, що ти досі без пари, — Дмитро підходить ближче, стає на нижню сходинку. — Я знаю, як тебе повернути. Але цього разу ми все зробимо правильно, — намагається мене торкнутися.

Замість тікати – щосили штовхаю його в груди:

— От же ж самовпевнений баран! До тебе не доходить? Плювати я хотіла на те, що ти там собі нафантазував! — раніше він мені здавався надзвичайно симпатичним, був для мене таким бажаним, а зараз мені дивитися на нього гидко.

— Подобається пручатися? А мені перемагати! — скалячи зуби, робить спробу мене упіймати. — Я можу допомогти з грошима на операцію для Катрусі. Синичко, ти мене чуєш? Поговоримо? Може, все ж таки зміниш гнів на милість? Для початку вистачить твоєї усмішки.

— Ти не знайдеш таких грошей, навіть якщо продаси обидві свої нирки! Не смій давити на мене через сестру!

Я така зла, що мене вже трусить і, мабуть, іскри з очей летять. Даю йому ляпаса. Смачного, дзвінкого. Аж долоня пече. Та навіть це не допомогло. Дмитро закидає мене собі на плече, попри те, що я верещу на пів села та люто луплю його по спині кулаками. Цей ідіот певно думає, що це така сексуальна гра, палке примирення колишніх.

Чесно, я була готова побачити, як вискакує моя мама з хати, як збігаються сусіди, але не це… Не те, як підіймаючи куряву, до нашого двору підлітає джип Яворівського, слідом за ним ще один. Вереск гальм, крики озброєної охорони, яку Гордій випередив, вискочивши з битою в руці. Я наче опинилася в епічній сцені якогось блокбастера.

— Гей, ану хутко прибрав свої лапи від моєї дівчини! — гарчить Гордій.

Дмитро повертається до нього обличчям, і я вже не бачу, що там відбувається. Продовжую вириватися, чую удар і Дмитро м’яко осідає на доріжку, а мене підхоплюють охоронці. Які швиденько задкують, бо їм достатньо одного лише красномовного погляду Яворівського.

— Ой, лишенько! — ну, звісно, калейдоскоп шалених подій продовжує крутитися, саме цієї миті з хати вибігає моя матуся. Певно поралася з пиріжками й не чула, а може не хотіла заважати Дмитрику мене «вмовляти». — Він хоч живий? Боже, збережи! Ой, що ж робити? Викликати швидку, поліцію чи нести лід?

— Садовий секатор, бо ми йому ще дещо відріжемо, — кидає Гордій. Злющий, аж зблід.

Я досі шокована, кліпаю очима, витріщившись на Гордія, згадуючи, як складати звуки в слова. Трясця, він такий красивий, хоч і насуплений.

«Що ти тут робиш?» Питаю одними губами, та він все одно зрозумів. Бо теж очей з мене не зводить.

— Проїжджав повз, — знизує плечима. Ага, так я і повірила.

Дмитро починає ворушитися та стогнати, потім ці стогони переходять в промовисту лайку і ось він нарешті підводиться на ноги.

— Це хто? — питають з Гордієм в один голос.

З одного боку це кумедно, з іншого геть не смішно. Я, капець, яка прифігівша. Ще й мама продовжує причитати, і сусіди вже з усіх боків, з усіх парканів, з усіх біноклів спостерігають за цією сценою. Оце буде розмов! До Машки Жулянихи якісь круті прикотили й Дмитру Вознюку, що надумав знову залицятися до її дочки Іванки, порахували усі ребра.

— Не твоє собаче діло, — шиплю, відповідаючи Дмитру. — Попросити хлопців, щоб тебе провели? Більше тут не з’являйся! А побачивши мене де-небудь, не здумай вітатися! …Мам, будь ласка, йди до хати. Я тобі потім все поясню, — дивлюся на маму, чекаю, поки вона сховається за дверима й паралельно намагаюся вгамувати свої емоції.

І ось за кілька хвилин ми лишаємося з Гордієм удвох. Серце несамовито гупає, мене мурашить. І чим ближче він підходить – тим стає важче дихати. Хвилююсь, але це якесь достобіса приємне відчуття. Так хочеться до нього пригорнутися і просто мовчки постояти. Я навіть не серджуся, що він за мною стежив чи просто хотів бути поруч.

— Іванко, послухай… — голос здавлений. Отже, груди Яворівського теж стискає через емоції. Скидаю очі, натикаючись на його красномовний погляд. Там надто багато закодованих слів. — Не хочу здатися одержимим кретином. Я не знаходжу собі місця, поки не почую твоєї відповіді. Тож поїхав слідом. А що ще робити? Хотів проїхатися разів двадцять повз хату твоєї матері. А коли почув в слухавку, що тобі треба когось позбутися… Дідько… Я все зіпсував?

Торкаюся рукава його куртки. Але ж не шкіри. Гордій напружується. Дихає якось рвано і я чомусь також. Мене намагнічує й так вабить до нього, що хоч криком кричи.

— Все нормально. То був Дмитро, мій колишній. …Гордію, ти любиш домашні пиріжки?

— Ти навіть не уявляєш… як я їх люблю, — намагається посміхнутися, а я намагаюсь не зомліти від бажання його поцілувати.