Розділ 23

Іванна

Повернулася додому після першої ночі, з квадратною головою від усіх цих яскравих вражень та виру думок. Яворівський відвіз мене особисто. Стриманий, чемний, з застиглим питанням в сірих очах. «Хочу дізнатись, якою буде твоя відповідь».

От тільки в мене вже не було сил вкотре все зважувати, я просто вирубилась, щойно моя голова торкнулася подушки.

А о шостій мені вже подзвонив його водій. Тож я зішкребла себе з ліжка, умостилася на задньому сидінні й знову відключилася. За дві години я ще встигну як слід виспатися.

Ну, і хто б ви думали мені наснився? Звісно ж Гордій! Наснилося, як він до мене торкається, перебирає моє волосся, ніжно цілує в скроню. Трясе за плече…

— Агов, прокидайтеся! Іванно, ми вже приїхали, — насправді трясе за плече мене водій. Але відчуття після сну такі приємні, аж лоскоти шкірою гасають. — Ви стогнали уві сні.

— Справді? Чого б це, — вмикаю дурненьку, щоб приховати ніяковість. — Тоді до завтра? Ввечері я на вас чекатиму! — вилітаю з автівки, швидко крокуючи до хвіртки. Мама не чекає на мене так рано. Зроблю їй сюрприз.

— Іваночка моя! Доню! — сяк-так обтерши руки від борошна, мама кидається мене обіймати. — А я тільки-но тісто поставила на пиріжки. Ох, як добре, що ти приїхала!

— От якраз допоможу тобі ліпити. Катруся вже прокинулася? — намагаюся не розплакатися, розчулено шмигаючи носом. Кожного разу не можу стримати емоцій коли бачу рідних.

— Хто там? Іванко, це ти? — чуємо радісний та здивований голос Катрусі.

Забігаю до її кімнати зі щасливим вереском й міцно стискаю молодшу сестричку в обіймах. Їй десять, але вона не ходить. До трьох рочків навіть бігала, а потім хвороба почала прогресувати. Зараз пересувається на візку. Розумниця, красуня, але… Ніколи не розуміла, чому діти мають страждати, за які такі гріхи? Мама все ходить до церкви, а я вже давно перестала покладатися на вищі сили. За останній рік хвороба почала вражати нервові закінчення рук Катрусі, вони її тепер майже не слухаються. Нас врятує лише операція. Дуже-дуже дорога, бо її рідко проводять, а найкраща апаратура для її проведення знаходиться у Швейцарії.

— Привіт-привіт, моя маленька морквинка, — тискаю Катрусю. — Скучила за тобою страшенно. Як твої справи?

— Вчуся малювати, тримаючи пензлик зубами, — усміхається вона і світиться. Іноді їй буває дико боляче, проте вона все одно світиться зсередини. — Мамо, покажи Іванці вчорашню картину. Я все одно хочу стати художницею. І я нею стану.

Мене збіса зворушує та надихає її впевненість. Лише заради неї я прийму пропозицію Гордія. Просто треба гарненько подумати над своїми пунктами, щоб потім не жалітися та не нарікати.

— Розповідай, доню. Як тобі твоя нова робота? Колектив хороший? Начальник не ображає? — мама ліпить пиріжки, поглядаючи на мене час від часу. — Ти чи сонна, чи задумлива?

— Мамуню, у мене все добре. Імовірно, ви з Катрусею скоро вирушите до Швейцарії. Можеш потихеньку пакувати валізи. Не дарма заздалегідь зробили закордонні паспорти. Ти тільки не хвилюйся. Гроші знайдемо. Поки що не розповідатиму тобі усіх подробиць, щоб не зурочити, — про Гордія та мої плани вийти за нього заміж краще не казати. Зізнаюсь пізніше. Нащо їй зайві нерви.

— Ох, доню. Молитимусь, аби все вдалося. Ти теж помітила, що їй стало гірше?

— Мам, ми спробуємо врятувати нашу малу. Думатиме позитивно. Ти казала, у вас у селі щось сталося? Якась супер новина?

— Точно, я ж обіцяла тобі розповісти, — змастивши пиріжки збитим жовтком, мама відставляє деко, щоб вони трохи «підросли», перш ніж ми сунемо їх у духовку. — Дмитро повернувся. Приходив до нас, розпитував мене про тебе. Машина в нього якась крута… іномарка, допомагає своїм батькам дах перекрити, каже, що добре заробляє і досі неодружений.

Дивно, що згадка про моє перше кохання більше не ятрить мені душу. Якось фіолетово. Раніше мені навіть думати було боляче, бо я ніяк не могла відпустити образи та пережити зраду. А тепер чомусь по цимбалах. І це так приємно. Почуваюся вільною, зухвалою і майже щасливою. Можливо через мої почуття до Гордія?

— Іванко, чого ти мовчиш? Може б зустрілася із ним? Іноді чоловікам варто давати другий шанс. Певно, Дмитро вже зрозумів, що кращої за тебе не знайде.

— Оце вже ні! — схоплююсь з місця, щоб дістати сік із холодильника, обожнюю жлуктити холодне. — Ніяких других шансів зрадникам та брехунам. Противно згадувати! Я не хочу його бачити. Дмитро твоїм зятем точно не стане.

— От халепа, — якось підозріло зітхає мама. — А я вже йому проговорилася, що ти сьогодні приїдеш.

— Тьху! — ледь не вилаялась. — Як прийде – так і піде. Церемонитися з ним не буду, мені вживані кавалери не потрібні.

— А може у тебе в місті новий кавалер завівся? — посміхаючись, мама примружує ліве око. — Ти у нас дівка нівроку, з характером. Красуня, розумниця. Зізнавайся, доню.

Тільки-но зібралася їй відповісти, щоб якось викрутитися, не сказавши правди, як раптом цей новий кавалер вирішив мені зателефонувати. У мене аж руки затрусилися, коли на екрані висвітилося його ім’я «Гордій».

— Вибач, мамо. Мені треба терміново відповісти.  

Вискакую на ґанок і тільки потім приймаю виклик.

— Привіт, — зітхає в слухавку Яворівський. — Два дні це так довго. Прокинувшись, зрозумів, що я скучив.

Як на мене, це так мило. Бачив би він як у мене усмішка розповзлася на все обличчя. Не знаю, що йому відповісти. Стою як придурочна, притискаючи телефон до вуха.

— А щоб тобі! Трясця твоїй матері! — не стримуюсь, помітивши, як до нашого двору чеше Дмитро Вознюк. — Вибач, Гордію, це я не тобі. Мені тут одного йолопа треба спровадити. Я тебе пізніше наберу.