Розділ 22

Іванна

Пірнаю в якусь шокову прострацію…

То він хоче бачити мене голою? Хіба ж це фіктивний шлюб?

Попри фобію та дивні закидони Гордій не справляє враження злої людини чи відбитого на всю голову покидька. Певно, його хвороба чи що воно таке, штовхає його до подібної потреби.

…Дивитися. Збуджуватися без можливості торкатися.

Важко повірити, що лише я змушую його відчувати.

…Переїхати до нього. І ким я буду в його хоромах? Спати в одній кімнаті це наче не проблема. А ось дитина…

Чи варто порівнювати особисте щастя та здоров’я сестри?

Якщо Катрусю вилікують, я вже буду щасливою. І мама також. Нарешті перестане плакати. Я зможу достатньо заробляти, відвертатиму себе роботою. А за п’ять років він мене відпустить…

— Не мовчи, питай, — зітхає поруч Гордій. — Залюбки відповім на твої додаткові питання. Можливо, з твого боку теж будуть якісь умови?

— Ти сказав, якщо за п’ять років твій стан не зміниться, ми розлучимося. Тобто твоя фобія може зникнути чи що ти мав на увазі?

— Мій психотерапевт каже, що моя фобія передбачає виключення. Існує вірогідність, що я зможу торкатися та сприймати дотики однієї єдиної людини. Дівчини, поруч з якою почав відчувати купу різних емоцій.

— І це я? Звідки ти знаєш? Можливо у світі існує ще кілька особливих для тебе?

— Ні, Іванно. Я знаю, про що кажу.

— І ким я буду у твоєму будинку?

— Господинею. Моєю дружиною, — знизує плечима, наче я питаю в нього про очевидні речі.

— І ти змушуватимеш мене дивитися не тебе голого?

Моє питання його дивує і мало не вперше Гордій починає сміятися, стримано, але кумедно.

— Тільки якщо ти цього захочеш, Іванно.

— Тобто, якщо ти зможеш до мене торкатися, наш шлюб перетвориться на справжній і ти мене вже нікуди не відпустиш?

— Ну звісно! Я зроблю усе можливе, аби тобі було зі мною добре, щоб у тебе не виникло бажання піти.

— Знаю, тобі б хотілося почути мою відповідь зараз, але своє остаточне рішення я повідомлю тобі після вихідних. Треба подумати щодо моїх умов. Хочу побачити маму та сестричку, поспілкуватися з ними. Не переживай, я їм нічого про тебе не скажу. Просто поруч з рідними я чіткіше бачу реальність.

Не приховуючи свого незадоволення, Гордій підтискає губи, але тиснути не наважується. І за це я йому вдячна. Якби я впродовж багатьох років нічого не відчувала і не мала змоги ні до кого торкатися, можливо, я б теж втрачала терпіння.

— Відвезти тебе додому? — питає, граючи жовнами.

— Вдома мої думки мене зжеруть, — зітхаю. І це правда. — А твій водій не може відвезти мене в село до мами просто зараз?

— Я не прихильник їзди нічними трасами та неосвітленими сільськими дорогами. Це небезпечно. Краще поїдеш зранку. А зараз дозволь запросити тебе до мене в гості. Подивишся, де я живу і де, можливо, житимеш ти.

Чому б і ні? Аби лише не дуріти на самоті. Мені цікаво глянути на гніздечко нашого боса і, можливо, мого чоловіка.

— Їдьмо до тебе! — рішуче киваю, помітивши його задоволену усмішку.

— Тішуся, що ти погодилася. Це… збіса приємно. Вийдемо через чорний хід, бо ще не всі гуляки розійшлись.

Сам сідає за кермо. Вже не чекаючи його красномовно-наказового погляду, швиденько пристібаюсь. Охорона їде за нами. Я лише можу собі уявити заміський маєток мільярдера Яворівського. Певно, це не просто будинок, а цілий комплекс, де поєднані сучасні технології, бездоганний стиль та абсолютна приватність.

— Надворі сутеніє, шкода сьогодні вже не зможу провести тобі екскурсію. Втім, я можу похвалитися, сподіваюсь, зароблю додаткові бонуси, — хмикає Гордій. — Територія мого маєтку огороджена та надійно охороняється. У нас є вертолітний майданчик, гараж на кілька ексклюзивних автомобілів, тенісний корт, поле для гольфу та навіть невеликий приватний ліс. Ландшафтний дизайн продуманий до дрібниць найкращими фахівцями цієї галузі: ідеально підстрижені газони, штучні водойми, альтанки та японський сад. Весь маєток керується «розумною» системою. Освітлення, клімат-контроль, безпека, аудіосистеми — все контролюється за допомогою лише одного планшета. Це мій особистий рай, Іванно. І я дуже хочу розділити все це з тобою.

— Звідки ти знаєш, що я хороша людина? А що як я безсовісне, корисливе стерво? Задурю голову, обдеру як липку?

— Твої реакції говорять про інше. Я тебе вивчив. Ну… майже. Знаю, що я тобі подобаюсь. І це дає мені надію.

— На моє рішення розкіш, яку ти можеш собі дозволити, аж ніяк не вплине. Слухатиму чуйку та спостерігатиму за твоїм ставленням.

— Ясно. Я свою чуйку вже давно почув, — промовляє з іронією.

Мені здається чи після розмови в його кабінеті ми наче стали ближчими одне одному?

…Це Гордій ще скромно похвалився, бо коли я увійшла всередину – я реально злякалася, що не зможу бути господинею цього маєтку. Це вже занадто для простої хоча й вельми амбітної дівчини. Тут вам й кінотеатр з екраном, що займає всю стіну, і більярдна кімната, і винний льох з рідкісними колекціями, а також спа-зона з сауною, басейном та джакузі. І це я вже мовчу про кухню та спальню господаря будинку.

— Гордію, я так розумію, вдома тобі сумувати не доводиться. Нащо тобі родина? Вічні стреси та проблеми. У тебе є все, що дозволяє насолоджуватися життям.  

— Якби я міг, Іванко, я б тебе зараз обійняв, бо щось ти надто розгублена, — знову іронія. — Вся ця довбана розкіш все одно не дає мені головного. Відчуття, що я живий. З радістю обміняю все це на можливість торкатися, кохатися, цілуватися, спати обійнявшись та відчувати себе нормальним мужиком. Так, я сильна особистість, я збіса розумний чувак, вмію заробляти та інвестувати, можу багато чого собі дозволити. Та я замкнений у власному пеклі. Мені лишається сподіватися, що тобі не забракне сміливості ризикнути й скласти мені компанію. Адже вихід з пекла цікавіше шукати разом.