Розділ 21

Гордій

Я зовсім не прагну її принизити чи підкорити моїй волі. Аж ніяк! Навпаки, я не можу нею надихатися, кайфуючи від тієї форми «близькості», що я для себе відкрив. Я наче одержимий, бо життя відкрилося мені з іншого боку, тож я жадібно хапаю ці враження, ці шалені відчуття, які раніше були для мене недоступні. У мене з’явились нові бажання, потреби та навіть плани на наше спільне життя, якщо Іванна прийме мене такого. Та я маю зрозуміти чи вона готова, маю бути на двісті відсотків впевненим, що їй можна довіряти. Тому й випробовую, намацуючи межі дозволеного. Поклавши руку на серце, можу лише щиро подякувати долі, що вона привела до мене Іванку, дівчину, яка дозволяє мені почуватися живим, недосконалим, але цікавим. Дівчину, яка мені страшенно подобається, яку хочу огорнути максимальною турботою та захистом. Яка ніколи й нічого не потребуватиме, якщо дозволить мені… дивитися. І, можливо, через деякий час я почну торкатися до неї не лише очима.    

Відгукнувшись на моє прохання, Іванна підходить ближче, розважливо дотримуючись дистанції, пам’ятаючи про мою кляту фобію.

— Хочу зрозуміти чи варто нам взагалі продовжувати розмову, детально обговорюючи пункти, які так чи інакше стосуються особистої та делікатної теми. Тому зроби для мене дещо. Ти дозволиш? — наблизившись до неї майже впритул, підношу до її губ пляшечку з водою, з якої щойно пив сам. — Зроби кілька ковтків. Звісно, тримаючи руки при собі.

— Гаразд. Не знаю чому, але я тобі довіряю, — облизавши свої губи,  і тим самим змусивши мене затамувати подих, торкається горлечка й повільно п’є. Потім провівши кінчиком язика по своїй нижній губі, знову дивиться на мене з цікавістю. — Сподіваюсь, це допомогло тобі зрозуміти?

— Ти неймовірна, — відповідаю тихо, бо мене вкотре пронизало насолодою. — Не маючи змоги торкатися, я все ж таки здатен отримувати задоволення…

— Коли дивишся? Це я вже зрозуміла, — видихає, не давши мені договорити. — Продовжимо?

Згідно киваю, чекаючи поки Іванка знову сяде. Певно, таке не варто слухати стоячи. Чудово розумію, що її це страшенно збентежить. Але якщо вона мій єдиний шанс, я волію спробувати.

— Після укладення шлюбу ти мусиш переїхати до мене. Попри те, що наше… сексуальне життя неможливе, тобі категорично забороняється мати стосунки з іншими чоловіками. Ми будемо спати в одній кімнаті, але на різних ліжках, відстань між якими буде незначною. Ти не повинна перешкоджати моєму бажанню дивитися, як ти переодягаєшся або приймаєш душ. Також я буду дуже вдячний, якщо ти торкатимешся себе коли я скажу та де я вкажу. І звісно ж, тобі не можна торкатися мене…

— Навіть якщо того вимагатимуть обставини? — гадав, вона шоковано мовчатиме хвилин п’ять, а вона вже сипле питаннями. — Ти мене не упіймаєш, якщо я раптом падатиму?

— Іванно… я не можу знати заздалегідь, як зреагую в тій чи іншій ситуації.

— Сексуальні стосунки між нами взагалі… неможливі? — уточнює з полохливою надією.

— А тобі цього б хотілося? — дивуюсь її відвертому питанню. І це доводить, що я їй все ж таки небайдужий. — Я не такий, як решта чоловіків. У мене із цим, як ти вже помітила, великі проблеми.

— Не приховуватиму, що деякі пункти схожі на збочення, — розтирає лоба, вагається. Вона не з тих дівчат, які за гроші ладні погодитися на що завгодно. І за це я її поважаю. — Важко погодитися, не зваживши всі «за» та «проти». Мені потрібен час. Гордію, ти гарантуєш відсутність тиску та морального насилля?

— Гарантую. Ми зазначимо це в угоді. Іванно, я схиляюсь перед силою твого характеру, гордістю, чуйністю та дівочою красою. Я в жодному разі не маю наміру тебе образити. …Слухай, я розумію, що у тебе на завжди буде бажання, аби я на тебе витріщався. Бувають невдалі дні, а ще в кожному правилі є винятки. Можливо, я дійсно схожий на маніяка, але я буду твоїм особистим маніяком. Бо більше я так ні на кого не реагую.

— Лише на мене? — застигає з відкритим ротом. — Все одно мені треба подумати, — хитнувши головою, відводить погляд.

— Добре. А поки ти думатимеш, розповіси мені, чому тебе напружує чоловіча турбота?

— Гадаєш, я вмію одночасно розповідати та приймати доленосне рішення?

— Певен, ти вже знаєш відповідь, просто тобі потрібен час, аби з нею змиритися, — м’яко посміхаючись, сідаю поруч.

Яка ж це пекельна мука, бути так близько і попри бажання не мати змоги торкнутися. Можливо, колись…

— Мій тато бив мою маму. Вдавав із себе люблячого, турботливого чоловіка, особливо на людях, а вдома гамселив її, наче боксерську грушу. Це дуже страшно, коли починаєш ненавидіти рідного батька. Мені було десять, коли вони розлучилися. Ми з мамою втекли до іншої області, згодом вона вийшла заміж вдруге, але вітчим виявився не кращим. Чи то їй так «щастило», чи нормальні чоловіки перевелися. Можливо, моя сестра народилася хворою, бо мама сильно нервувала та плакала. І теж ходила з сінцями, ховаючи їх під одежею з довгими рукавами. Хоча спочатку він був взірцем турботи. Слава богу, втопився під час зимової рибалки. Не можна так казати, але я рада, що того покидька не стало, бо він підіймав руку й на мене. І не лише це… Моє перше кохання, хлопець, в якого я закохалася мало не з першого погляду теж був, трясця, таким турботливим, що я сама собі заздрила. Поки не дізналася, що він мене зраджує. Тож я перестала вірити чоловічій турботі, дійшовши висновку, що краще покладатися лише на себе. …Гордію, ти можеш відступитися від свого принципу та розповісти мені чому ти такий перш ніж я скажу «так» чи «ні»? — повертає до мене голову та дивиться так щиро, що я мало не погодився.

— Ні, Іванно.

Не хочу, щоб на її рішення вплинула жалість. Мені не потрібне її співчуття, мені потрібна її цілковита довіра.