Розділ 18

Гордій

  Від самого дитинства, після майже року в опіковому центрі, я звик усе контролювати. Це було моєю потребою, умовою мого виживання. І найбільше це стосувалося дотиків та мого особистого простору, його ніхто не мав права порушувати. Навіть мої близькі. Змалечку я був дуже самостійним, кмітливим і геть самотнім.

Але тоді я любив свою самотність, вона допомогла мені сформувати мій характер, мою мету на успіх.

До зустрічі з Іванкою я навчився жити з усіма моїми відхиленнями та шрамами, які вдало приховує мій одяг. Я прийняв себе, бо контролював кожен крок та прораховував наперед кроки інших.

І ось я втратив цей контроль… Я розумію, що зі мною щось коїться та я не здатен опанувати свої бажання і сповільнити стрімкий вир цих подій. Це збіса лякає і неабияк дезорієнтує, робить з мене геть навіженого.

Та в чому я абсолютно впевнений – Іванка потрібна мені, щоб я прийняв себе нового, зрозумів, що тепер із цим робити і як хоча б частково зцілитися, аби мати змогу відчути себе бодай трохи нормальним.

Я поки що не наважуюсь до неї доторкнутися, думки про це досі глушить внутрішня паніка. Але я бажаю на неї дивитися, потребую її присутності. І водночас не хочу її цим лякати. Тож конче потрібно терміново встановити новий баланс і нові правила. Для нас обох.

…Іванна така гарна, причепурилася і тепер мені взагалі несила відвести від неї свій спраглий погляд. Ця її блакитна сукня з відкритими плечами, певно, мене доб’є цим вечором. Адже впродовж всієї вечірки я, вочевидь, наче одержимий витріщатимуся лише на неї. Звісно, можна спробувати себе змусити не дивитися в її бік, але…

Хочу, аби вона торкнулася своєї тонкої шиї, повільно провела кінчиками пальців вниз і, пестячи свою оксамитову шкіру, ковзнула рукою по плечу. Я так цього хочу, що в мене аж в очах темніє. Та не можна просити її про цю дивну послугу. Принаймні поки що. Але це буде одним із пунктів нашої угоди. Сподіваюсь, ті кілька пунктів не надто її шокують.

Вже не дочекаюся, коли ми зможемо з нею відверто поговорити.

— Ти налякана, — не питаю, стверджую. Ми майже приїхали, а Іванка не зронила жодного слова. — Тебе бентежить, що тепер мені потрібна дружина?

— Так, чорт забирай, — відповідає пошепки і мне ремінець своєї сумочки. Нервує. Дихає рвано, важко. Її груди то схвильовано здіймаються, то завмирають, не лишаючи мені шансів зберегти хоч якийсь контроль над моїми новими емоціями. Добре, що я не за кермом і вельми паршиво, що я не можу змусити себе думати про щось інше окрім Іванни.

Нахиляюся до неї на мінімально допустиму відстань. Між моїм підборіддям та її плечем лише кілька сантиметрів. Віднедавна мені до вподоби цей ризик, а ще я дурію від її спокусливого запаху, троянда, нотки пудри і присмак ранкового бризу.

— Запевняю тебе, Іванко, ти нічого не потребуватимеш, як і твої рідні. У тебе буде можливість кар’єрного зросту та втілення всіх твоїх амбітних планів. Також додай сюди комфорт та абсолютну захищеність.

— Мене лякає думка, що ти проситимеш натомість, — повертає до мене своє обличчя і відстань між нами скорочується вже до міліметрів. — Гордію, чому мене це так лякає? — здається, що Іванна навмисне випробовує мене близькістю і цими чуттєвими нотками свого шепоту. Навіть тим, як вона опускає погляд на мої губи.

Дідько, як же мене струшує через боротьбу усіх тих нових відчуттів, що кипить в моїх грудях пекельним виром. Якась гримуча суміш первісної паніки, пожадливості та забороненої спокуси. Відчуваю її дихання на моїх губах і вже геть не відчуваю зв’язку з реальністю.

— Зараз… не ворушись… дуже тебе прошу, — майже стогну. — Іванно, я ніколи тебе не ображу і не змушу робити щось проти твоєї волі. В тебе немає жодної причини боятися.

Кожен нерв бринить, тіло бунтує, думки плутаються, бо повітря в салоні авто вібрує дивною напругою. …Я її хочу. От тільки як? Як набратися терпіння коли я вже не володію ситуацією? Вся надія на мою натреновану силу волі, яка донедавна ще була сталевою та незламною. От і подивимося, що від неї лишилося.

— Чому… у мене складається таке враження… наче ти хочеш, — Іванка заплющує очі. Мабуть, більше не в змозі витримувати мій надто промовистий та гострий погляд. — Наче ти збираєшся мене поцілувати, — додає на одному диханні і в її інтонації немає навіть натяку на огиду чи незгоду. Лише щире здивування та тінь якоїсь незрозумілої мені крихкої надії, настільки полохливої, що вона лякає навіть саму Іванку.

— Можливо. Та я не можу. З кількох причин, — нарешті мені вдається вирівняти голос і хоч якось опанувати ці дикі емоції.

— Роз…розумію, — промовляє, затинаючись, знову розплющивши очі. Слабке освітлення салону не дозволяє зануритися в їхню блакить, зараз мені навпаки вони здаються темними, як океанська безодня, довірившись якій можна більше не випливти.

— Навряд ти розумієш всі нюанси, — зітхаю, повільно відсторонюючись від неї. Нехай бачить моє замішання, мої сумніви. Нехай усвідомить, що я жива людина. Не суровий вимогливий бос, чий крижаний тон змушує підлеглих зіщулюватися та втрачати голос. …Таким я був тиждень тому.

Наразі все настільки стрімко змінюється, що я навіть не беруся загадувати, яким я буду завтра.

— Гордію, може, ми зайдемо до святкової зали порізно? Не даватимемо людям приводу для пліток. Вони й так вигадують про тебе якусь дику дурню, — схоже вона теж перепрограмувала свою бурю у відносний штиль.

— Ні. Підемо разом. Ти моя особиста помічниця. Цим все сказано. А на плітки та косі позирки мені відверто плювати. Вони завжди були та я ніколи не дозволяю людській обмеженості впливати на моє життя. Іванно, послухай… для мене зараз важливо, аби ти не ухвалювала остаточного рішення доки ми з тобою не обговоримо пункти нашої можливої угоди. Можеш мені пообіцяти?