Розділ 17

Іванна

Тільки-но я наблизилася до дверей моєї квартири, вставивши ключ в замкову щілину, як раптом сходами до мене поспіхом спускається Денис, тримаючи свій телефон так, ніби він мене знімає.

— Що це ти робиш? Припини негайно! — обурююся. Часу й так обмаль, треба навести марафет та встигнути на вечірку.

— Я безпонтовий блогер Денис Кравець і ти в прямому ефірі, кицю. Хочу розповісти людям, як ти кидаєш людей на бабки. Спочатку обіцяєш, а потім некультурно динамиш, — вигукує це, прости господи, чмо.

— Слухай ти, безмозкий блохер, відвали поки обидва твоїх ока ще на місці. Не вмієш заробляти і звинувачуєш в цьому дівчину? Оце ти класний мужик! Привіт твоїм недолугим однодумцям! — махаю ручкою і… несподівано для Дениса, спритно вихоплюю в нього з рук його телефон, ховаючись в квартирі.

— Відчини, стерво! — лупить він в двері. — Я їх зараз виб’ю! А потім не знаю, що з тобою зроблю!

— Зараз я викличу поліцію і ти їм поясниш, що ти зі мною зробиш! — кричу у відповідь.

— Тоді я сидітиму в тебе під дверима поки ти не вийдеш. А ти ж колись вийдеш, довбана курка, і тоді… Віддай телефон, бо потім гірше буде! — гарчить і матюкається цей йолоп.

І що мені тепер робити? Якось лячно виходити, хіба мало, що цей дурко може утнути. Мабуть, це доля мені натякає, що не варто мені йти на вечірку. Але ж… ким я себе виставлю в очах Гордія?

Недовго думаючи, хапаю свій телефон і набираю боса. До речі, вперше телефоную на його особистий номер.

— Слухаю, — одне єдине слово стриманим тоном, але ж скільки в ньому напруги. Моє тіло миттєво відгукується сиротами на шкірі.

— Гордію, мене не буде на вечірці, бо мої двері блокує притрушений сусід…

— Зараз буду! — навіть договорити мені не дав. Уява яскраво малює, як мій бос вже летить сюди визволяти мене з полону. Я так розумію, що в мене нуль шансів якось його відмовити чи зупинити. Дідько, цього мені ще не вистачало. Трагікомедія якась.

Може, попередити Дениса поки охорона Гордія не провела інвентаризацію його зубів? Ні, не буду, нехай сидить, сам напросився.

А в мене поки що є час причепуритися. Бо сам Яворівський їде по мене! Сподіваюсь, Гордій нічого такого не подумає? Я ж просто подзвонила попередити, я його до себе не кликала.

Блін… тепер ми ще й на вечірку разом приїдемо, дамо пліткарям привід пофантазувати.

   Спочатку чую гучний вереск гальм, потім тупіт ніг, наче стадо носорогів несеться, далі скиглення Дениса, нібито його там розіпнули на поруччях. І вже після того, хтось чемно натискає на дверний дзвоник. …Я навіть знаю, хто саме.

Відчиняю двері і одразу попадаю під владу цих сірих очей.

— Сама розкажеш чи мені самому робити припущення? — Гордій сьогодні такий гарний, що в мене на якусь мить геть відібрало дар мови.

— Певно, він хотів помститися, що спочатку я пообіцяла взяти його з собою на вечірку. Не безкоштовно, звісно. А потім відмовила, — відводжу погляд, бо Яворівський аж надто переможно посміхається. — Так, я збрехала. Нема в мене хлопця.

— Іванно, подивись на мене, — чекає, поки я примирюся зі своєю гордістю та підведу очі. — Мені стало відомо, що твоя сестра важкохвора і нещодавно ти з’ясовувала вартість операції в Швейцарській клініці. Тому моя пропозиція хоч і змінилася, але вона досі в силі. Ти допоможеш мені, а я тобі. Усі будуть у виграші. Мої батьки заспокоються, а Катруся полетить на лікування вже цього місяця.

— Що значить пропозиція змінилася? Наскільки?

— Тепер я хочу, аби ти стала не лише моєю фіктивною нареченою, а й фіктивною дружиною. Я планую укласти шлюб, — своїми словами буквально вибиває землю в мене з-під ніг.

— І які умови? — питаю, ошелешено рухнувши на пуф в коридорі.

— Гарні умови, вигідні. З абсолютною повагою до тебе. Ми врахуємо всі твої побажання. Пропоную обговорити деталі після вечірки.

— Після? — розгублено бурмочу. Я розумію, що приставши на пропозицію Гордія, я значно пришвидшу процес підготовки до операції моєї сестри і вирішу ще купу своїх проблем. Дізнавшись трохи ближче, що він за людина – моя гордість вже не так рветься на барикади. І якщо ретельно вивчити умови, якщо вони мене влаштують, то можна й погодитися. — Я не планувала надовго затримуватися на вечірці, бо збиралася завтра їхати до мами першим приміським автобусом.

— Мій водій тебе відвезе і забере, — своїм тоном дає мені зрозуміти, що не потерпить заперечень. — Тож у тебе буде час на відпочинок.

— Гордію, я ще нічого не вирішила, — показую йому, що не стану покірно виконувати кожен його наказ.

— А я волів би визначитися якнайскоріше, Іванно. Ти все ж таки дуже гостро реагуєш на турботу. Хотілося б почути ту історію. Ти обіцяла розповісти чому саме турбота з боку чоловіків тебе так дратує.

— То це була турбота? А прозвучало як директива, — починаю нервово покусувати нижню губу.

— Обіцяю попрацювати над своїм тоном, — його голос вже змінився, різко захрипнувши. А ще Гордій не може відірвати своїх очей від моїх губ. — Ти робиш собі боляче.

— Не дуже. Дурна звичка та мене це трохи заспокоює, — коли в нього спитати чому він витріщається на мене наче одержимий, зараз чи потім.

— Поїхали, ми вже спізнюємось, — різко відводить погляд, наче прочувши мої думки.