Розділ 16

Гордій

Принаймні в бізнесі я завжди досягаю бажаного результату, в мене навіть є власна методика, не запатентована, проте дієва. Спочатку  тисну, пропонуючи варіанти нашої співпраці, наполягаю, демонструю крайню зацікавленість, а потім різко беру паузу. І часом ця пауза привертає увагу моїх майбутніх бізнес-партнерів ліпше, ніж мій завзятий натиск.

Іванна, звісно, не мій бізнес-проект, наша можлива угода з нею радше моя примха, але я дуже розраховую, що ця багатозначна пауза в наших дивних відносинах теж спрацює. Вона не зможе її не помітити, вона почне частіше про мене думати, сумніватися, зважувати і рухатися до якогось остаточного рішення.

Даю їй право самій обирати напрямок, на вечірці я його лише трохи відкоригую.

Мені, до речі, теж потрібен тайм-аут. Треба проаналізувати нові нюанси, які я про себе дізнався. Цей мій фетиш…

Заради експерименту я навіть змушував себе дивитися, як інші люди до себе торкаються. Так от – з ними це не спрацьовує. Нуль реакції та абсолютна байдужість з мого боку.

Це шаленство пробуджується в мені лише коли я дивлюся на Іванку.

І я тепер не знаю, як ми зможемо працювати разом. Збуджуватимуся кожного разу, коли вона просто поправлятиме своє волосся чи торкатиметься обличчя? Це проблема. І певно цю проблему знову прийдеться нести до Ади Германівни.

Не люблю мозкоправів з дитинства, мої батьки тягали мене до різних психотерапевтів, поки я сам не знайшов доволі непоганого спеціаліста. І ось вже кілька років сеанси з Адою допомагають мені тримати баланс. Я поважаю її мудрий підхід, а мою повагу заслужити не так вже й просто.

— Гордію, рада бачити, — Ада Германівна сідає в своє улюблене крісло, готуючись слухати. Вона ніколи нічого не пише в блокнот і це мені до вподоби. Вона просто дивиться тобі в душу і певною комбінацією слів змушує розкриватися, дає змогу звільнитися від того, що тебе душить.

— Дозволь собі бути собою. Ти впораєшся, Гордію. Втім, як завжди, бо я в тебе вірю. Тебе щось бентежить?

І я розповідаю. Про кожне моє відчуття та враження, про дівчину Іванну та мою реакцію на неї, про непритаманну мені спонтанність та замішання, про мої заборонені бажання та потребу її бачити.

— Дуже цікавий випадок. Цікавий та обнадійливий. Я давно чекала, коли станеться цей прогрес. Гордію, ти розумієш, що це для тебе означає? — поправляючи окуляри, Ада змінює позу, що говорить про її схвильованість. — Характер твоєї фобії змінюється, вона готова до виключень.

— Тобто… я зможу до неї торкатися і сприймати її дотики, не бажаючи при цьому померти? — питаю з обережністю, щоб сильно не обнадіюватися.

— Не одразу. Поступово. Але схоже на те. Імовірно, вона стане єдиною, чиї дотики даруватимуть тобі тепло та задоволення. Головне, не штурмуй події, прислухайся до свого тіла, воно підкаже. На це можуть піти місяці, я не беруся давати точних прогнозів, та постарайся не втратити контакт з цією дівчиною. І за потреби обов’язково навідуйся до мене, щоб ми могли проаналізувати та відкоригувати твою поведінку і твій внутрішній стан.

Ще нічого не сталося, а я вже сп’янів від приголомшливого відчуття прориву, перемоги над цією клятою фобією.

Отже, Іванна мій шлях до нормальності. Нехай і обмеженої. Нехай я зможу торкатися лише до неї. Але ж зможу!

Дідько… треба опанувати емоції, останніми днями їх аж занадто багато. До недавно я вважав себе емоційним імпотентом, а тепер наче греблю прорвало.

Вийшовши від лікарки, намагаюся вирівняти дихання. Оце мене ковбасить… Заплющивши очі, прислухаюся до себе та навколишнього середовища. Відчуваю запахи, розрізняючи кожен окремо. Чую звуки. І на все це тепер я реагую інакше. Ніби хтось додав різнокольоровості у моє життя та збільшив діапазон мого сприйняття. Морщу носа від запаху смаженої цибулі та прислухаюся до плачу малої дитини. Раніше я б усе це проігнорував, не помітив би.

Почуваюся живим. Трясця… Ніколи б не подумав, що можна захлинатися радістю через те, що я можу відчувати себе живим. Не багатим, не успішним, а саме живим… Бо деякі відчуття за жодні гроші світу не купиш.

Добре, що сьогодні п’ятниця. Чекаю не дочекаюсь цієї вечірки. Подивимось, з ким прийде Іванна і як вона поводитиметься.

— Гордію… Івановичу, — хай мені грець, нестерпна Жанна при повному параді та бойовому макіяжі кидається до мене прямо на парковці та навчена охорона вчасно спиняє її за кілька метрів від мене. — Гордію, ми можемо поговорити наодинці? Адже я вам не чужа!

— Не пам’ятаю, коли це ми стали близькими. Ви наймана працівниця, пані Лемех. Не бачу сенсу з вами усамітнюватися та й взагалі розмовляти. Нема про що, — роздратовано карбую кожне слово, поглядаючи на годинник.

— Що ж, я дівчина не сором’язлива, з тих, хто вміє брати ініціативу в свої руки, тож можу говорити про особисте і при свідках. Все, про що я писала вам у своїх записках – чиста правда. Я вас кохаю! Ви не знайдете нікого відданішого за мене. Я красива, незакомплексована, пристрасна жінка, яка вміє не лише брати, а й віддавати. І я готова скласти вам пару на сьогоднішній вечірці. І не лише сьогодні… — от артистка, дивиться на мене, як в тих дешевих мелодрамах.

Ну от і все, вона остаточно мене дістала. Та чи по-людськи буде її звільнити, коли я сам останніми днями не надто адекватний?

— З понеділка, Жанно, ви тут більше не працюєте. Вас звільнено. Не за вигадане до мене кохання, а за неприпустиму поведінку та недбале виконання ваших обов’язків. У мене багато претензій до вашої роботи. Прощавайте, — іноді доводиться чинити жорстко. Їй це піде лише на користь, завтра вона мене точно розлюбить. Якби я жалів усіх, хто зізнавався мені в коханні – ніяких нервів не вистачило б.

— А як же вечірка? — питає тремтячими губами.

— Вона лише для працівників «Новілуса» та їхніх родин. А ви більше на мене не працюєте. Моя охорона простежить, щоб ви за жодних обставин не потрапили всередину! — кидаю байдужим крижаним тоном. Зненавидь мене і тобі одразу полегшає.