Розділ 14

Іванна

Очманіння якогось вісімдесятого рівня…

Оце в мене сьогодні раночок!

Спочатку цей шок, коли я побачила боса в двірне очко. Подумала, що він мені вже ввижається, бо я ще після вчорашніх дивацтв не оговталася.

А потім це його «ми їдемо купувати тобі нові туфлі»!

Якого греця тут коїться? Який ґедзь його цапнув за п’яту точку?

А очі? Чому в Гордія сьогодні такий стрьомний погляд? Їй богу, він мене до одуру лякає.

А ще я зла та обурена, вже закипаю як той паровий котел! Зараз перегріюся та вибухну! Не дав мені виспатися, командує в мене вдома і знову натякає на невідворотність наших фіктивних стосунків! От як мені бути? Як провести між нами чітку грань? Погодитися на роль фальшивої нареченої, висунувши свої принципові умови?

— Ти гарчиш, — промовляє Гордій, коли ми сіли в машину. Сьогодні він знову за кермом, охорона пасе його ззаду.

— Тебе це лякає чи все ж таки розважає? — якщо чесно, то я навіть не помітила, що видаю якесь гарчання. В мене таке буває, коли я на емоціях.

— Мене це тішить. Отже тобі не все одно, — цей його оманливий владний спокій вже реально починає мене бісити.

— Гордію, а тобі не спадало на думку, що моє взуття – це, трясця, лише моя справа? Я доросла людина, маю власні гроші і можу собі дозволити придбати кляті туфлі, коли мені заманеться! Чи я створюю враження геть безпорадної дурепи? — мене аж колотить, а він поглядає на мене з такою поблажливою посмішкою, що я його зараз точно легенько стукну. І нехай потім звільняє.

— Судячи з тієї пари туфель, яку ти кинула напризволяще в моїй машині – якісне взяття тобі не по кишені. Те, у що взута та вдягнена моя особиста асистентка – теж частина іміджу мого бізнесу, Іванно. Тож я наполягаю і більше відмовок не приймаю. Взагалі ніяких. Звідки така реакція? Ти якось вороже ставишся до турботи. Чи взагалі до чоловіків? Ой, пробач, мало не забув. У тебе ж є хлопець. Мені треба було спитати дозволу в нього? — о, понеслися крижані іронічні шпильки на мою адресу.

— Можливо колись, якщо мене не звільнять з посади особистої помічниці імператора «Новілуса», я розповім чому я так реагую на турботу з боку чоловіка. Але точно не сьогодні. На сьогодні з мене достатньо стресів. Ще треба пережити обновку і робочий день. …Та ну, ви це серйозно, Гордій Іванович? — вигукую, побачивши вивіску «Elegance de la Chaussure». Привіз мене до найкрутішого бутика, де кожну пару взуття певно роблять зі шкіри єдинорогів, судячи з їхніх цін.

— Навіщо тобі мене аж так вражати? — в мене закінчуються слова і розуміння того, що із ним відбувається. Це точно не заради іміджу його бізнеса, нехай не чеше. І не заради моєї згоди на статус фіктивної нареченої. Тут щось інше. Візьму на себе сміливість припустити, що це щось глибоко особисте, майже інтимне.

Та ну… не може бути… з такою фобією нашому бідолашному босу можна лише в бік монастиря дивитися. Проте він дивиться на мене. І це не може не викликати в моїй голові усіляких дурних думок.

Лише вчора вирішила підтримувати між нами суто ділові відносини, а він як спеціально…

Заходячи до цього елітного магазину наче опиняєшся в крамниці десь у центрі Парижу. Все таке вишукане, елегантне, брендове, красивезне і коштує відповідно. Тут приємно пахне, тут хочеться потрясти грошима та відчути себе мазунчиком долі.

Дівчина-консультант ковзає оцінюючим поглядом. Спочатку глянула на мене, потім подивилася на Гордія, переконавшись, що він здатен лишити тут пару тисяч.

— Доброго ранку, — приязно усміхається. — Бажаєте фреш або каву? Можу запропонувати найкращі екземпляри з нової колекції. Що будемо дивитися, босоніжки, туфлі чи черевички?

— Кави, будь ласка, — стримано відповідає Гордій. — Нас дуже цікавлять жіночі туфлі тридцять восьмого розміру. Іванно, сідай. Я обиратиму – ти примірятимеш.

Не бачу сенсу сперечатися чи влаштовувати сцени. Якщо це його втішить і він від мене відчепиться… бодай на якийсь час, щоб я встигла обміркувати нашу… делікатну ситуацію.

Сідаю на зручну софу, скидаю кросівки, бо я поперлася в них і витягую свої стрункі ніжки, трішечки задравши спідницю, щоб не сковувала рухи і було видно коліна.

Мамо моя рідна, ох як же спалахнули його очі! І це вже не холодні гострі леза – це попіл вугілля, що тліє, але здатне в будь-яку мить перетворитися на полум’я. Принаймні моя шкіра вже палає під поглядом цього загадкового чоловіка.

Гордій обирає чорну пару туфель із запропонованих консультантом варіантів і ставить поряд з моїми ступнями на килимок.

Не торкаючись, торкається очима.

Мені здається, що він навіть не дихає, спостерігаючи, як я приміряю доволі симпатичні туфлі. Універсальні, чорне підходить майже до всього, до будь-якого луку. Зручні, каблучок невеликий. Підводжуся, щоб пройтись і відчути їх на собі. Гордій продовжує з якимсь підозрілим обожненням витріщатися на мої ноги.

— Мені подобається. Беремо! — заявляю рішуче, бо мрію втекти звідси якомога швидше. Ціни – космос, бос не в собі, а я на межі істерики, втрачаючи свою супер-пупер впевненість.

— Для того, щоб визначитися остаточно треба приміряти всі моделі. І зроби мені ще одну ласку, припини гризти свою нижню губу, — знерухомелює мене своїм владним поглядом і ще більш владним тоном.

Так… треба опанувати емоції та підлаштуватися. Бо якщо почати із ним сперечатися – на це пів дня піде. Тож мудріше буде погодитися, а потім діятиму за обставинами.