Розділ 13

Гордій

Холодний і міцний напій повільно стікає моїм горлом, зволожуючи та одночасно обпікаючи, але не приносить звичного полегшення. Моя свідомість досі у тій машині, у тій секунді, коли вона, Іванна, повільно знімала свої туфлі просто в мене на очах. Коли напруга пульсувала не лише в салоні авто, а й всередині мене, вспоровши і вивільнивши все те, що я з таким успіхом приховував всі ці роки.

Ну роззулася дівчина, здавалося б, звичайна річ, але не для мене.

Намагаюся витіснити ці спогади, як я іноді відганяю небажані думки під час важливих переговорів, але вони повертаються знову і знову… занурюючи мене в лякаючий та незвичний для мене стан пожадливості. Те, що я ніколи не дозволяв собі відчувати.

Вона сиділа поруч… так близько. Її ніжки такі гарні та стрункі, повільно вислизали з туфель. Це було так просто, так природно, але через кляте збудження я не міг відвести від неї своїх очей. Чесно намагався, та, як виявилось, існують речі сильніші за мій самоконтроль.

Знову роблю ковток і знову дивлюся на її туфлі, які приніс із собою додому, поставивши їх на журнальний столик у моїй розкішній вітальні. Незручні, важкі і не надто гарні. Я можу легко торкатися до її взуття, але не до її тіла.

Ось де справжня розкіш, та вона мені недоступна.

Неправильно, що Іванка змушена носити ці незручні колодки. А якщо…

Треба подарувати їй нові туфлі! Якісні, ті, які вона не відчуватиме на ногах і на які закохано поглядатиме. Це буде краще, ніж комплімент. Адже жінки обожнюють обновки.

Мої цілі лишаються незмінними. Я все одно планую отримати її згоду на фіктивні стосунки задля спокою моїх батьків. Якщо не вийшло одразу, треба застосувати інший метод, і я певен – зрештою Іванна погодиться. Мої пошарпані нерви стануть для неї ще одним бонусом. А для мене стане ще одним бонусом… примірка її нових туфель.

Хочу дивитися. Хочу знову відчути те шаленство, що робить мене живим і водночас таким… жалюгідним. Почуваюся якимсь збоченцем, але не можу від цього відмовитися. Здається, в моєму житті з’явився ще один різновид задоволення.

…

— Ти їдеш зі мною! — заявляю, не вітаючись, коли наступного ранку вкрай ошелешена Іванка відчиняє мені двері своєї квартири.

— Перепрошую, Гордію Івановичу? — плескає очима, червоніє, ухопившись за край комоду. Певно ніжки спросоння погано тримають. А може це через мої безсоромні погляди.

Роздивляюсь її так наче їм очима, підживлюючись емоціями, які мені чомусь може дарувати лише вона. На Іванці смішна піжама, якийсь дитячий малюнок. На кофтинці три верхніх ґудзика розстебнуті і мені в очі впадає те, що я волів би роздивитися якомога краще. Ох… мене знову шматує моє заборонене збудження.

Її біляве волосся розпатлане, обличчя сонне і трохи пом’яте, бо я вочевидь стягнув її з ліжка ще до будильника.

— Одягайся, Іванно. Я почекаю, — вона не запрошує мене всередину, тож поріг я не переступаю, але й двері перед своїм носом зачинити не дозволю.

— Потрібно терміново летіти на будівництво комплексу «Рута»? — робить припущення, приходячи до тями.

— Ні. Ми їдемо купляти тобі нові туфлі.

Іванка дивиться на мене, як на божевільного. Може я дійсно чиню як навіжений?

— Просто поверніть мені мої старі «скороходи». Те, що я вчора забула їх у вашій машині, не привід купляти мені нові, — супиться та нервує.

— Ти знову зі мною сперечаєшся, Іванно. Вони натирають тобі ноги. Моя помічниця має пересуватися офісом легко та із задоволенням, а не морщити носа через мозолі. Тож моє рішення не обговорюється. Крапка.

— Ясно. Яка модель вашого танка, на якому ви прете напролом? У мене є час, щоб умитися та поснідати?

— Умитися можеш, поснідати – ні. Вип’єш кави в салоні, — ловлю себе на думці, що мені б дуже хотілося подивитися на те, як вона вмиває своє личко. Я таки збоченець…

— В якому ще салоні?

— Де ми обиратимемо тобі взуття.

— Тобто потягнете мене в якийсь дорогий бутик? Щоб я потім дихати боялася на ті туфлі, знаючи, скільки вони коштують?

Іванна психує. Я ж зовні лишаюсь стриманим та незворушним, вміло маскуючи те, що коїться у мене всередині. Там бушує спрага, погрожуючи ось-ось позбавити мене здорового глузду.

— Моя наречена, нехай і фіктивна, має носити лише найкраще взяття. Тож тобі доведеться звикати до дорогих речей.

— Я… я ще не погодилася. І не збираюся! — сердиться, але не по-справжньому. Вона радше розгублена.

— Ми втрачаємо час, Іванно.

— Ти... який же ти нестерпний! — вибухає емоціями.

— Ось бачиш, вже взаємно перейшли на «ти». Процес рухається хоч і повільно, але впевнено. Даю тобі п’ять хвилин. Я можу увійти?

Згідно киває і все ж таки йде збиратися. Хороша дівчинка, змушує себе мене послухатися.

Роздивляюся її квартирку. Маленька, тісна, але охайна. Ледь себе стримую, щоб не зазирнути до ванної, де Іванна хлюпає на себе водою.

— Ти… ви не хочете погуляти на кухні, бо мені треба переодягнутися. В піжамі я точно не поїду, — виганяє мене з кімнати.

Мовчки лишаю її саму. Та одного разу, Іванко, я залишуся і буду дивитися. А ти…

Ти сама мене про це проситимеш.