Розділ 12

Іванна

Наче в тумані зачиняю за собою двері моєї однокімнатної орендованої квартири. Притуляюся спиною до прохолодної дерев’яної обшивки і намагаюся прийти до тями.

Геть не пам’ятаю, як дісталася від його машини до під’їзду, певно мене мурашки винесли, бо моя шкіра досі ними обліплена.

…Трясця, я просто зняла туфлі, а інтимність зашкалила настільки, що навіть його водій зашарівся, хоча він нічого такого й не бачив. Опускаю погляд… Йопересете!

Я ж боса! Вискочила і понеслася, лишивши ті кляті туфлі у нього в машині. Гордій хоч би сказав. Та він, мабуть, і сам досі збентежений. Підвіз називається.

Більше не сяду до нього в машину! Бо якщо таке коїтиметься кожного разу… я можу не стриматися і доторкнутися до нього.

Це ж треба… я бачила в очах цього зарозумілого генія, цього крижаного імператора – справжнісіньку вразливість. Припускаю, що сьогодні мій бос розширив спектр своїх емоцій, через що його трохи закоротило. Все це так… не на часі. Я не можу собі дозволити мати почуття до мого боса. Тим паче є нюанси…

Підійшовши до дзеркала, з подивом роздивляюся свої сяючи очі. Торкаюся губ. Він ніколи не зможе їх поцілувати. А кохати чоловіка, який не може тебе торкнутися… напевно, це страшенна мука і нелюдські тортури.

Тож треба зосередитися на роботі, кар’єрі, на моїх рідних, які потребують моєї допомоги. А з Гордієм треба тримати дистанцію. Сподіваюсь, я зможу.

…Хм, вражає, як іноді батьки можуть відчувати своїх дітей на відстані, чую знайому до щему мелодію. Мамуся вирішила мені зателефонувати, провідати свою старшеньку.

Швиденько витягую телефон із сумочки, приклавши його до вуха:

— Привіт, доню, — її голос завжди звучить так тепло, так лагідно. — Як ти там, моя мила дитино?

— Мамо, рада тебе чути! У мене все пречудово. Щойно повернулася з роботи, втомлена та голодна. Бос мене цінує, колектив нормальний. Ще трохи і отримаю свою першу зарплатню, — останнім часом я стараюсь не розповідати мамі про свої проблеми, не хочу зайвий раз засмучувати. Бо в неї і так вистачає причин рвати собі серце.

— Я дуже за тобою сумую, Іванко, — зітхає вона. — І Катруся весь час про тебе питає.

Мене завжди охоплює смуток, коли мова йде про мою молодшу сестру. Наше веселе ніжне сонечко страждає на рідкісну хворобу. Я безмежно люблю цю малу і мені нестерпно бачити її страждання. Тато помер кілька років тому, мама дозволяє собі ревіти в подушку лише вночі, щоб Катруся не чула. Та віднедавна у нас з’явилася надія поставити наше сонечко на ноги, я знайшла клініку в Швейцарії, де Катрусю беруться прооперувати. Але це недешево. Гадала, зможу заробити самотужки. «Новілус» пропонує фантастичні перспективи…

А Гордій Яворівський особисто, імовірно, здатен запропонувати набагато більше грошей за цю дурну угоду. Просто… важко наважитися продати свою гордість. Навіть заради сестри. Ким я потім буду в його і в своїх очах? Аферисткою? Яка за гроші навіть на голові станцює, не що збреше?

— Скажи Катрусі, що я теж страшенно скучила, — намагаюсь, аби в моєму голосі чувся лише позитив.

— То приїжджай додому на вихідні, — мама одразу оживилася. — Будь ласочка, доню. Я приготую щось смачненьке, розповім свіжі новини. Ти навіть не здогадуєшся, хто повернувся до нашого села. Не скажу поки не приїдеш.

— Ох, мамусю, навіть не знаю. У мене в п’ятницю вечірка на роботі, яку ніяк не можна проігнорувати. Я не встигну на останній автобус.

— Ну то приїдь в суботу. Побудемо усі разом хоч один день, — наполягає мама з такою надією, що я не можу не погодитися.

— Добре, чекайте на мене. Ти знаєш із чим я люблю пиріжки. Цілую мамо, і Катрусю від мене поцілуй. Побачимося, — відключаюся. Мені потрібна хвилинка, щоб опанувати емоції. Кожен раз розчулююся, чуючи мамин голос. Наче доросла молода жінка, та часом нюні розпускаю як дитина.

Лунає дзвінок у двері і я аж підстрибую від несподіванки. Кого це чорти принесли? Якщо це Гордій надумав повернути мені туфлі – я точно цього не витримаю, втрачу свідомість для різноманіття.

Відчиняю, не дивлячись у двірне вічко. А нащо? Я ж така бойова та смілива дівка. І коли бачу пику сусіда Дениса, ледь стримую розчароване зітхання. Краще б вже Гордій.

— Чого тобі? — питаю різким тоном, бо настрій в мене не найкращій.

— Слухай, кицю, я тут подумав. Може ти даси мені аванс? — слава богу Дениско не в своїх рожевих труселях, але щось він сьогодні надто нахабний.

— Думати не твоя сильна риса. Ми так не домовлялися! — кидаю, сердито насупивши брови, чітко усвідомлюючи, що зараз мені треба визначитися.

Що краще, виставити себе цілковитою дурепою та посміховиськом, притягнувши із собою на корпоратив цього довбня?

Чи брехухою? Але про це знатиме лише Гордій. Та він і так вже здогадався, що нема в мене ніякого хлопця.

Тож краще вже я піду сама, ніж осоромитися з таким кавалером.

— Не буде ніякої вечірки, Денисе. Все скасували. Накрилася твоя шабашка мідним тазом. Звиняй, — знизую плечима, мріючи, аби він швидше звалив.

— Тобто? А нічого, що я вже налаштувався на халявне бухло і закусон? — ще й обурюється, наче я його зрадила. — У мене вже були плани на ті дві тисячі!

— То піди зароби! Будь мужиком! — зачинаю двері перед його носом.

Дурна була ідея запросити його з собою. Вчасно одумалася. Що ж, гордо піду сама. Побачимо, чи буде Гордій зловтішатися з цього приводу, чи знову заїкатиметься про угоду і фальшиву наречену.