Розділ 11

Іванна

— І як це розуміти? Що вже сталося? — питаю саму себе вголос. Відстебнувши пасок безпеки, нахиляюся вперед, аби переконатися, що Гордій в порядку. У відносному, скажімо так, судячи з його пози.  

Важко дихаючи, сперся на коліна, наче його зараз виверне. Тю, я ж його навіть не торкалася і наче й не сильно психувала. Може його через мої парфуми знудило?

Мені по-людські не байдуже, і не тому, що він мій бос. Між нами сформувався якийсь зв’язок, ледь вловимий, проте щирий. Не знаю, чи можна назвати його дружнім, наше протистояння заважає мені визначитися, але саме зараз мені хочеться підійти до нього та обійняти. …От тільки я не можу цього зробити.

Все ж таки піду та спитаю, як він.

Хоч би не вилетіло з голови, що до нього ні в якому разі не можна торкатися, бо взагалі доб’ю бідолашного боса.

— Гордію? Вам краще? Я, мабуть, побіжу на зупинку. Тут недалеко.

— Іванно, сядь в машину. Будь ласка. …На заднє сидіння, — повертає до мене голову. Погляд пригнічений, кадик нервово смикається. Мені кортить дізнатися причину. Це завдяки мені в нього з’явилася ще якась фобія чи як? Бо явно ж це сталося через мене. Та я не хочу своїми дурними питаннями погіршувати ситуацію, доведеться тактовно помовчати.

За нами зупинилася ще одна машина. З охороною. Один з хлопців впевнено сідає за кермо, зайнявши місце Гордія. Я лізу назад. Чомусь я була впевнена, що бос вмоститься поруч з водієм, спереду. Та Гордій сідає на заднє сидіння, поряд зі мною і машина рушає далі.

Мені страшно поворухнутися, він надто близько, на відстані мого мізинчика.

— Ні. Не треба, Іванно, — наполегливо карбує своїм крижаним тоном, щойно я надумала від нього посунутися.

— Мені здалося, може мої парфуми надто нудкі…

— Ні. Мені подобається, — різко перебиває.

Напруга настільки сильно вібрує, що в мене аж вуха позакладало. А їхати ще далеченько. То що мені сидіти завмерши і дихати через раз? Ще й туфлі досі ноги натирають. Так хочеться їй скинути та поворушити пальчиками. …Я не знаю, як це пояснити, жіночою чуйкою, голосом розуму чи тим самим дивним зв’язком між нами, та мені чомусь здається, що треба спитати дозволу в Гордія, попередити його. Та стрьомна паніка накотила на нього одразу після того, як я розпустила волосся. А раптом після того, як я роззуюся, він з машини вистрибне прямо на ходу?

Повертаю до нього голову і питаю пошепки:

— Гордію, ви не проти якщо я скину туфлі? Бо ніжки аж печуть від цих кайданів, — сподіваюсь, він собі не надумає, що я таким чином до нього заграю. Просто наші ділові відносини набули ще якоїсь заплутаної форми.

— Спробуй, — так само тихо відповідає Гордій. — Тільки не поспішай.

…Важко сказати, що відбувається. Подумки я навіть правильних слів не доберу. На збочення наче не схоже, на зваблення також. Але кров розганяє щось геть божевільне, палке, заборонене та загадкове. Повільно нахиляючись, розстібаю ремінець спочатку на одній туфлі, потім на іншій. На Гордія не дивлюсь, та я дуже добре відчуваю его погляд. А ще чудово чую його дихання. Гучне, рване. Мої голі ступні його збуджують? Світла в салоні авто обмаль та йому все одно добре видно мої ніжки. Трясця, навіть мені цей момент здається збіса інтимним.

Підводжу очі… і моє серце пропускає удар. Ані тобі криги, ані звичної для нього відстороненості чи іронії у його погляді.

Оцінює, вражається і навіть трохи ніяковіє. Це погляд людини, яка спостерігає за чимось новим, дивним і неймовірно привабливим. Наче я не втомлена і безперечно збентежена його увагою дівчина, а якийсь експеримент, що раптово вийшов за рамки його контрольованого світу.

Ох, босе, повір, я теж в шоці.

— Так краще? — хрипко питає він.

— Значно, — схвильовано закушую нижню губу. Хто мені пояснить, що тут діється?

Треба про щось балакати, бо мовчання лише посилює вібрацію цієї достобіса незвичної напруги.

— Гордію, задовольніть, будь ласка, мою цікавість. Як вашій особистій помічниці мені дуже кортить дізнатися, як проводить свої вечори мільярдер Яворівський?

— А ти нікому нічичирк?

— Обіцяю. Пельку на петельку, — заінтриговано завмираю, очікуючи почути щось таке, що остаточно підірве мені мозок.

— Ти не повіриш, Іванно. Відпочиваю, як і всі нормальні люди, — хмикає. Здається, йому стало весело. — Не перераховую свої мільярди, не перевіряю скелети в своїх шафах, не катаю лялечок на яхті, не ходжу до нічних клубів і навіть не стою в позі собаки. Я знімаю свій дорогий костюм, одягаю зручні спортивки, вмикаю приємну музику та вечеряю. Хатня робітниця готує мені щось легке та поживне. І я завжди вечеряю вдома. Іноді роблю собі смачний коктейль, обираю книгу і лягаю почитати. Все до простого одноманітно. То як, я тебе задовольнив?

— Поза всяким сумнівом, — видихаю у відповідь.

І мене не полишає відчуття, що і в його питанні, і в моїй відповіді прихована якась двозначність. Вона досі бринить в повітрі салону його автівки, огортаючи нас химерним сприйняттям нашого зв’язку.