Розділ 10

Гордій

Прокляття, виявляється, сказати дівчині щось приємне – це навіть складніше, ніж спроектувати хмарочос! От як визначити, що саме треба підкреслити? Похвалили гарні очі або зачіску? А може в неї щодо цього кардинально інша думка?

Вперше спробував і все одно щось не те. Іванна не оцінила, угледіла в цьому якусь підступність.

Але мене хвилює ще одне питання. Чому мені раптом закортіло зробити їй цей комплімент???

Я її начальник і лишаюсь ним навіть після завершення робочого дня, і можу хвалити лише за професійні досягнення. Навіть не думав до неї таким чином підлещуватися, я її в інший спосіб переконаю погодитися на фіктивні стосунки.

Мабуть, було б краще якби Іванка дійсно поїхала тролейбусом. Боси своїх помічниць не катають вечорами на своїх розкішних тачках. Точніше катають, але зазвичай роботи це аж ніяк не стосується.

Хоча з іншого боку, я не такий, як усі. Я не збираюся тягнути в ліжко гарненьку дівчину, бо…

Бо не зможу до неї торкнутися. …Лише поглядом. Тож секс для мене це наглухо забиті двері.

Раніше я щодо цього взагалі не шкодував і не заморочувався. По-перше, я досі не знаю що воно таке. Незайманий тридцятирічний мільярдер це неабияке виключення з правил. Ексклюзивний фрік, чорт забирай. По-друге, раніше я не відчував аж такої катастрофічної потреби. А от тепер…

Тепер все стало таким неоднозначним. Дівчина, що зараз крокує поруч зі мною порушила мій звичний баланс. Я тримав його роками, вибудувавши начебто непохитну конструкцію зі сталевих нервів, жорсткої самодисципліни та принципової витримки, врахувавши, на мій погляд, усі слабкі місця. …Але варто було особливій дівчині переступити поріг мого кабінету і моя самодисципліна вийшла з чату.

Іванна дійсно для мене особлива, на інших жінок я дивлюсь абсолютно байдуже, інфантильним, порожнім поглядом. А вона… Так вже склалося, що я почав звикати до неї, коли Іванка лишала коментарі під кожним моїм постом ще й сперечалася з іншими підписниками, захищаючи мою точку зору. Я жодного разу їй не відписав, але вже тоді надто часто думав про неї.

І ось що ми тепер маємо…

— Дідько. Знову, — не приховуючи роздратування, віддираю чергову записку з лобового скла і жмакаю її, не читаючи.

— М-м-м… то нашого боса, виявляється, бісять шанувальниці, — зі сміхом озивається Іванка.

І попри її іронію цей мелодійний сміх змащує мої пошарпані нерви заспокійливим бальзамом. Хочеться посміхнутися у відповідь. Та я стримуюсь. За звичкою. Поки що я контролюю ситуацію і мої, м’яко кажучи, дивні пориви.

— Звідки знаєш, що це шанувальниця? — спершу відчиняю дверцята для Іванни. Я хоч і фрік, але за потреби вмію бути галантним, бо мої батьки чудово мене виховали.

— Випадково підслухала в офісі. Каюсь і безсоромно зізнаюся, що мені хочеться підібрати ту записку і глянути, що вона вам пише, — Іванка вмощується на передньому пасажирському і я ловлю себе на тому, що контролюю кожен її рух.

— Нащо тобі та любовна маячня? Щоб позловтішатися? Пристебнись! Я чекаю! — кидаю наказовим тоном.

Іванка здивовано скидає брови, але кориться. Хочеться подякувати їй за отримане задоволення, мені сподобалась її слухняність.

— А якщо дівчина дійсно вас кохає? — питає, коли я сідаю за кермо. Чую провокацію в її інтонації.

Наші погляди перетинаються, повітря починає пульсувати і в мене виникає відчуття, що на мене насувається гроза. Салон моєї машини завжди був для мене островом спокою, моїм сховищем від світу, та тепер я наче опинився в епіцентрі бурі.

Не дівчина, а якесь стихійне лихо, бо діє на мене надто непередбачувано. Та я сам їй запропонував, тож маю стійко прийняти це випробування.

— Це її проблеми. Завтра мені доведеться звільнити цю Жанну, бо мій терпець остаточно увірвався. А ще, Іванно, я зовсім не вірю в кохання.

— Чому? — вона так щиро дивується, наче я заперечую, що вода мокра.

— Тому що це... нелогічно. Це деструктивні емоції, їх важко контролювати. За моїми спостереженнями, подібні почуття доволі руйнівні, вони часто ламають людей, — приймаю дзвінок від моєї охорони, отримавши дозвіл виїжджати з підземного паркінгу.

Везу свою помічницю додому з ескортом, охорона завжди супроводжує мене містом.   

— Гордію, а хіба саме життя — це не емоції? — запитує вона після короткої паузи, і її питання вкотре змушує мене почуватися безпорадним. Вона права, що я можу знати про світ людських переживань.

Дарма дозволив втягнути себе в цю розмову.

— Куди їдемо? — даю зрозуміти, що тему «кохання» закрито.

— Вулиця Жулянська, — чомусь збентежилася. Цікаво, які думки її зараз гризуть? І коли вона нарешті збагне, що моя пропозиція – це для неї фактично джекпот?

— А твій хлопець далеко живе? — ну як про нього не згадати.

— Поверхом вище, — цідить крізь зуби.

— Попросила сусіда зіграти для мене твого хлопця?

— Господи, так важко повірити, що в мене можуть бути стосунки? — спересердя стягує резинку з хвоста і струшує волоссям, яке миттю падає їй на плечі м’якими хвилями.

Нащо вона це зробила??! Різко, на повні груди, втягую її запах, в голові лячно паморочиться. Не бачу дороги!

— Зараз повернусь! — у стані невизначеної паніки вискакую з машини, сяк-так припаркувавшись на узбіччі.