Розділ 9

Іванна

 Сьогодні почуваю себе, як та риба в акваріумі, виставлена на загальний огляд. Кожен крок, кожен мій рух фіксується і певно ж перетирається.

Помічаю, як колеги нишком на мене поглядають, як вони тихенько шепочуться, коли я проходжу повз.

Присягаюся шостим чуттям, вони точно саме мені кістки перемивають. Не важко здогадатися, що вони обговорюють мої стосунки з Гордієм, вже щось вигадують, бо офіс без інтриг та пліток – як хата без стріхи.

Мабуть, їм здалося, що я надто довго стирчала з босом у його кабінеті. …А от для мене ті три години пролетіли непомітно.

Гордій сьогодні якийсь… інший.

М’якший? Задумливий? Сумний?

І явно не через те, що він ледь не зомлів від мого випадкового дотику. Боже, я й сама перелякалася.

Проект еко-містечка дійсно пречудовий, Яворівський намагається враховувати кожну дрібницю, я аж замилувалася, коли він почав накладати перші штрихи свого креслення. Але… може я, звісно, помиляюся, та мені здалося, що його думки були далекі від майбутнього будівельного майданчика.

…Вони кружляли біля мене.

Бо час від часу він кидав на мене такі багатозначні позирки, що під кінець в мене почали підкошуватися ноги.

Ох… тепер я вже знаю, що Гордій може дивитися по різному. Його погляд схожий то на ключ, що шукає замок, то він як дзеркало з прихованим дном, наче я для нього якась головоломка і він намагається розв’язати непросту задачу на ім’я Іванна.

Хочеш зрозуміти, як отримати мою згоду, Гордію? Ну-ну…

   Під час обідньої перерви іду на офісну кухню, бо найближчі кафешки поки що мені не по кишені, а тут годують за рахунок кампанії. Хотілося б іще десь урвати хвилинку тиші, щоб зібрати думки до купи та перезавантажитися, але в нашому офісі навіть у туалеті грає класична музика, тож...

За одним із столиків вже сидить кілька колег, і я чую, як вони тихенько згадують Гордія. Трясця, не хочеться підслуховувати, але слова ніби самі заповзають мені у вуха. Не можу ігнорувати те, що стосується Його.

— Знову бачила вчора Гордія після роботи і це явно знак долі, — каже одна з них, стервочка з ідеальною зачіскою, яку, здається, звуть Жанна.

Чомусь в мене до неї з першого погляду виникла стійка антипатія, хоча я наче дуже товариська людина.

Жанна витріщилася на стіну, наче бачить там його образ.

— Він такий... неприступний і водночас… ідеальний. Хода, статура, риси обличчя. Мене страшенно збуджує його холодність. І я вже бачу нас разом.

— Капець, ти знову за своє? — каже інша, з явним роздратуванням. — Ти ж знаєш, що наш бос ніколи на тебе навіть не гляне. Припини будувати повітряні замки.

— Ні, — заперечує Жанна, її голос стає м'якшим, майже мрійливим. — Я знайду спосіб, як привернути його увагу. Точніше вже знайшла. Я лишаю милі записочки на лобовому склі його автівки. Він вже в курсі, що я готова до будь-чого. Нехай лише попросить.

Ледь стримуюсь, щоб не пирхнути. Боже, це ж треба бути такою наївної куркою! Хм, я гніваюся чи ревную? Отакої…

Замість презирливого пирхання навмисне впускаю на підлогу металеву чайну ложечку і цим привертаю увагу цих чучундр.

— Вибачте, дівчата. Не підкажете, що краще взяти окрошку чи солянку? Що смачніше?

— Не підкажу, бо я на дієті, — Жаночка смикає плечем. — Мені ще треба спокусити чоловіка моєї мрії, тож зайві калорії мені ні до чого.

— Бери окрошку, не прогадаєш. А ще котлету по-київськи. Смакота і пішли ті чоловіки мрії під три чорти, якщо заради них треба морити себе голодом, — більш приязно відповідає мені подружка Жаночки, і я не можу з нею не погодитися.

Мучити себе лише задля того, аби якийсь хлопець звернув на тебе увагу? Оце вже ні! До побачення!

   Залишок дня працюю на своєму місці, за компом, перевіряю наші креслення за допомогою спеціальної програми. Бос мене до себе не кличе, але подумки я все одно до нього повертаюся. Мене мучить питання чи здатен Гордій закохатися? Якщо так, то тоді в нього має виникнути бажання торкатися. Хіба ні?

І знову я засиділася довше, ніж треба. Люблю, коли всі розбігаються, тоді можна хоч зосередитися.

— Це вже входить у тебе в погану звичку. Чи ти навмисне чекала на мене? — голос Гордія звучить, як оксамит, що приховує гострі краї. Вкрадливий, владний, але холодний. Крижаний цар.

— Ходімо, моя помічниця не має права працювати більше, ніж я.

— Он воно як. А коли ви приймали мене не роботу, то обмовилися, що я маю працювати, як машина, — схоплююся з місця, хапаючи сумочку.

— Ти на випробувальному терміні. Є різниця, — упертий геній знову натякає на мою відмову. — Сьогодні я можу підвезти тебе додому. — Нащо? Я вмію їздити тролейбусом. Це не важко.

— Іванно, ти можеш задля різноманіття мені хоч в чомусь поступитися? — промовляє незворушним тоном, а по очах бачу, що сердиться.

— Ну, якщо в вашому житті не вистачає різноманіття, то я можу зробити одне однісіньке виключення. Заради вас, — дражню боса. Яке неподобство! Але ж і він не просто так увімкнув свою чемність, певно зібрався всю дорогу капати мені на мізки щодо цієї угоди. Проте мені все одно цікаво побути із ним на одинці ще трохи, прокотитися з вітерцем. Не кожного дня мільярдери пропонують підкинути мене додому.

В ліфті їдемо мовчки. Хоча ні, Гордій «розмовляє» очима. Сірі леза вивчають мене аж надто уважно, з м’яким докором та крихкою надією. Часом почуваюся голою під прицілом цих очей. Здається він не лише бачить мене крізь одяг, а ще й змотує в клубок усі мої думки.

— Ти гарна, — раптом видає він, вкрай мене ошелешуючи. Ледь не перечепилася, виходячи з ліфта. — Я не вмію казати комплементи і в мене дефіцит емоцій, а ті що є усі кульгаві. Та я добре вмію визначати прекрасне. Нічого не кажи. Не псуй момент.

— Тобто, якщо не вийшло підкупити грошима, ви вирішили підлеститися до мене красивими словами? — ні, я не можу змовчати. — Спробу зараховано, босе.