Розділ 8

 Гордій

— Викликали? — зайшовши до мого кабінету, Іванка відводить погляд. Що й не дивно, після нашої вчорашньої розмови. Весь вечір згадував, як вона на мене гарчала. Дещо нове для мене, майже екзотика.

— Тобі не здалося, я дійсно тебе викликав, Іванно. Проходь. Зазвичай до чогось грандіозного я роблю креслення особисто, але цього разу мені знадобиться вправність моєї асистентки. Хочу на власні очі побачити тебе в ділі, — незвичні відчуття, мене мали б лякати такі дівчата.

Мене, достобіса розумного, але холодного всередині, через що я завжди здавався собі порожнім. А вона наче пожежа в спідниці. Жива, гаряча, нестримна. Та мені чомусь не страшно, мені стає тепло біля неї.

Схоже робота над новим проектом стане для мене справжнім випробуванням. Відчуваю, наче наша пікантна ситуація, яку я сам і спровокував, тримає мене за горло. Ще б пак, працювати, пліч-о-пліч, з дівчиною, яка мені нерозважливо відмовила і яку я попри все не збираюся відпускати.

Бо вперто збираюся отримати її згоду.

Повітря між нами таке густе, що його можна різати ножем на рівненькі шматочки, а присмак напруги, яку дуже важко ігнорувати, вже в’ївся гострим присмаком в кінчик язика.

Язика, що так і норовить бовкнути щось не те.

— Іванно, ти сьогодні якась мовчазна, — вона, як сонячний зайчик, що танцює на моїх документах, ніяк не можу відвести від неї погляд.

— Хм, дійсно. Чого б це? — жіночий сарказм один із варіантів захисту. Інший – сльози.

Сподіваюсь, цей день не завершиться її риданнями, бо сьогодні вона здається такою розгубленою, що я навіть дивуюся. Це не та Іванка, яка сердито дивилася мені в очі, категорично відмовляючись від моєї пропозиції. Бачу, що моя асистентка нервує, кусає губу, крутить в руці олівець наче той в чомусь винен. І це мене страшенно дратує. Я не звик до такого.

Я звик до холодної, розважливої ефективності, а не до цього... емоційного хаосу і балансування на межі.

Здається, ми обоє не знаємо, як тепер повертатися назад до простих робочих відносин.

— Гаразд, поясню тобі деякі деталі мого задуму. Двічі не повторюватиму, тож слухай уважно, — тягнуся за файлом, а Іванна тієї самої миті спирається на стіл… випадково торкнувшись моєї руки.

На якусь долю секунди… і мене огортає спалах!

Тіло ціпеніє, кров застигає в жилах, а в голові вибуховою хвилею несеться жах. Мій мозок готується до звичного нападу: до мурашок, до холодного поту, до панічного бажання зупинити дихання. Моє особисте пекло. Кожен такий випадковий чи не випадковий дотик постійно мені нагадує, що я виродок. Приречений на самотність бранець власного тіла.

— Я... Гордію, я щиро вибачаюся, — відскочивши, перелякано бурмоче Іванна. — Я не спеціально. Чесно.

— Знаю. Не переймайся, — відповідаю здавлено. Мабуть, збліднув, як завжди. — Якщо що дотики мене не вбивають, просто… — замислююсь, чи варто їй знати подробиці. Мабуть, її це не обходить. Все ж таки це особисте. А між босом та підлеглою ніякого особистого бути не може в принципі.

От якби вона погодилася на фіктивний статус моєї нареченої – то вже інша справа. Тоді б ми поговорили трохи відвертіше.

— Відволічи мене розмовою, Іванко. Зараз я прийду до тями і ми почнемо креслення, дотримуючись дистанції, звісно.

— Гадаю, вам треба начепити на себе ультразвукові датчики. Ну ті, автомобільні, що кріпляться на бампері, вимірюючи допустиму відстань до перешкоди. Парктронік, здається, називається. …Що, надто тупий жарт? — питає, бо не бачить на моєму обличчі навіть натяку на посмішку. Червоніє. Дідько, мені починає подобатися ніяковіння такої начебто самовпевненої дівчини.

— Я чув щодо моєї фобії і значно гірші жарти.

— Перепрошую, якщо образила.

— Іванно, мене неможливо образити. Лише зачепити моє его відмовою чи станом тотальної поразки. І тоді я зроблю усе можливе, аби зменшити ризики або ліквідувати перешкоду.

— Погрожуєте мене вбити? — Іванка нарешті усміхається і ця усмішка не схожа ні на яку іншу, серед тисяч тих усмішок, що я бачив раніше. Вона не широка і не безтурботна, вона обережна, ледь помітна. Це наче промінь сонця, що пробивається крізь щілину в бетонній стіні, яку я будував все своє життя. Ця усмішка — це не вираз радості чи іронії, а скоріше свідчення внутрішньої боротьби та боязкої надії. Вона змушує мій світ, побудований на логіці та розрахунках, хитатися. Якогось греця моє серцебиття прискорюється, але це точно не паніка.

Це щось інше, щось, що я не можу контролювати. І це, як не дивно, лякає і приваблює мене одночасно.

— А оце вже був вдалий жарт. Мені сподобалось. …Як там твій хлопець, збирається на вечірку? — вже вкотре, питаючи про її хлопця, я бачу цей збентежений вираз обличчя.

Ти збрехала мені, Іванко, а тепер тобі соромно в цьому зізнатися?

— Так… збирається. Сказав, що взує свої найкращі черевики, — зітхає, не хоче про це говорити. — Гордію, я не можу не спитати. Як я зрозуміла, вам стає дуже зле, коли до вас торкаються. А якщо доторкнетеся… ви? — що це за звичка в неї така, схвильовано закушувати губу.

Не люблю цю тему, але щось відповісти треба, дівчина хоче краще мене зрозуміти.

Замислившись, чіпляюсь поглядом за її пальці, дивлюсь, як вони торкаються олівця, легенько качаючи його по поверхні мого робочого столу. Дідько, чому мене розбурхують її жести? Починаю заздрити олівцю? Мене почало цікавити щось іще окрім робочих моментів? Очманіти… Це все через Іванку?

— Якщо у мене виникне бажання до когось торкнутися, я тобі розповім, що я відчую в той момент. Поки що таких бажань не виникало. Для мене це як… стрибнути в бездонну прірву. Давай працювати, — беру той самий олівець і відчуваю дивне тепло на кінчиках пальців.

Очевидним стає те, що я хочу бачити цю дівчину частіше.